ЖИТТЯ, ЯКЕ РОЗДІЛИЛОСЬ НА «ДО» І «ПІСЛЯ»

Хто  не  бачив  сина в  домовині,

Той не зрозуміє материнський біль.

Неможливо навіть  уявити, наскільки сильним є материнський біль. Коли з фронту приходить пекуча звістка про смерть рідної дитини, мама «помирає» разом з нею. І сьогодні таких мам в Україні і на Житомирщині, зокрема - тисячі…

Втрачати дітей – це найбільше материнське горе. І вже ніщо та ніколи не зможе заспокоїти серце люблячої матері. Ніхто і ніколи не зможе замінити їй погляд рідного сина та його обійми…

Важким тягарем на долю українських матерів лягає війна і забирає найдорогоцінніше – життя дітей. Підтримати їх і подякувати за полеглих Синів - Героїв не просто наш людський та громадянський обов’язок, а це ще і вияв нашої вдячності загиблим Захисникам.

Психологи запевняють, що період виходу жінки зі стресу різний. Якщо це втрата чоловіка – то дружина переживає стрес десь 3 роки. А для мами, яка втрачає сина то це 5-ть і більше. Для матері, яка втрачає єдиного сина змиритися з цією думкою взагалі нереально. Час не лікує і з цим тупим та ниючим болем українки живуть вже не один рік. А справжнє зцілення, як вважають фахівці вимагає активних дій та внутрішньої роботи і ніяк не пасивного очікування, поки біль минеться сам по собі. З часом він стає менш пекучим, але не зникає зовсім. Лікує не стільки час, скільки підтримка інших небайдужих людей.

І саме тому допомога і підтримка військових та їхніх родин має бути сьогодні в пріоритеті. Адже вони у складний для України час стали на її захист і без вагань віддали своє життя, захищаючи нас і Батьківщину. Ціною власного життя наші Захисники творять сьогодні новітню історію Української держави. Вони належать до нової генерації українців, які народилися після 1991 року в незалежній Україні та у яких виробилось відчуття причетності до вільної України. Ця молодь свідомо обирає українську ідентичність і позиціонує себе, як частинку нашої нації з її мовою, культурою та історією. І саме на плечі цієї молодої української генерації лягла мега-жорстока російсько-українська війна, яка забирає тисячі молодих життів. Сьогодні ми з любов’ю називаємо полеглих Захисників нашими Янголами-охоронцями і Небесними Воїнами Світла.

Не маємо морального права залишити матір наодинці з горем

Матеріальна підтримка для жінок, які втратили на війні дітей дуже важлива, але не найголовніша. Мам, чиї сини поклали життя за Україну сьогодні потрібно рятувати від відчаю, витягувати з депресії і повертати до життя. Вони як ніхто інший потребують кваліфікованої психологічної допомоги та підтримки з боку оточення: родичів, друзів, колег по роботі і просто не байдужих людей. Спостереження показують, що як правило родичі загиблих намагаються триматися купи і підтримувати одне одного. Часто їм на допомогу приходять волонтери і громадські організації.

Серед них і Громадська організація "Спілка жінок Житомирщини", яка уже понад 30 років опікується проблемами жіноцтва. Її лідерка Лариса Харчук вважає психо-соціальну підтримку матерів та дружин загиблих Захисників України особливою справою у своєму житті. І ця справа має цілком конкретну назву. Це проєкт «Квітка з попелу», що передбачає проведення відновлювальних Ретритів для родин загиблих. Упродовж 2025-го року їх пройшло три. В перших 2-х взяли участь лише жінки з міста Житомира. А вже в 3-му Всеукраїнському, що відбувся 25-26 листопада за підтримки Житомирської міської ради, Житомирського міського центру соціальних служб, департаменту соціальної політики міської ради та місцевих римо-католиків, зокрема РО «РБ «Центр святого сімейства з Назарету» було 19 учасниць з Рівненщини та гості з Києва. Загалом у мальовничому куточку Житомира на березі ріки Тетерів на базі, яку люб’язно надали католики на прохання ГО «Спілка жінок Житомирщини» відновлювалось 58 учасниць. Це були матері і дружини загиблих Захисників з Житомира, Коростишева, Коростеня, Бердичева, Малина, Попільні та інших куточків Житомирської області. Вони  зібралися аби підтримати одна одну, доторкнутися до спогадів, дозволити собі і сльози, і посмішку та головне - віднайти в собі сили жити далі. Упродовж 2-х днів вони разом вчилися проживати біль втрати і потроху повертатися до життя.

У Бога немає інших рук, окрім наших

Так звернулась Лариса Харчук до учасниць Ретриту,  нагадуючи присутнім, що саме люди на Землі і є руками Бога, його інструментами для допомоги ближнім, добрих справ, волонтерства, благодійності та соціального служіння. Тому разом зі своїми подругами – членкинями ГО «Спілка  жінок Житомирщини» вирішили взятись за цю непросту і дуже відповідальну роботу.

Мета проєкту «Квітка з попелу» за словами пані Лариси - це допомогти матерям та дружинам, які проживають травму втрати найріднішої людини знайти ресурс для відновлення. Вони мають знайти однодумців, таких як вони, щоб час від часу мати можливість поспілкуватись у колі своїх, де тебе розуміють і не запитують зайвого. Дуже хотілося аби обпечені горем війни та втратою дітей жінки отримали від фахових психологів, арттерапевтів та профільних лікарів консультації про те, як і де потрібно черпати ресурси для відновлення і подальшого життя.

«Житомир у 2026 році, - сказала Лариса Харчук, - при фінансовій підтримці римокатоликів стане Всеукраїнським центром підтримки і реабілітації матерів та дружин загиблих Захисників». Вона наголосила, що ПАМ'ЯТЬ ПРО ЗАГИБЛИХ ВОЇНІВ - ЦЕ НАШ спільний БІЛЬ І НАША спільна ГОРДІСТЬ, бо ВОНИ БУЛИ НАЙКРАЩИМИ, СМІЛИВими І МУЖНІми ПАТРІОТами УКРАЇНИ.

Відзнаку ГО «Спілки жінок Житомирщини» «Калинка» пані Лариса вручила Любові Петрусі з Житомира – волонтерці, мамі загиблого Захисника; Інні Величко з Коростишева – відомій етнографині, сестрі загиблого Захисника та Людмилі Стригуновій з Рівного – мамі Захисника Героя України, голові Рівненської філії Всеукраїнського обєднання дружин і матерів загиблих Захисників, яке було створене ще у 2014 році та об’єднує 11 тис. жінок по всій Україні.

 З важкої ситуації вийти людьми: без люті та агресії

Дехто тамує свій біль в активній волонтерській діяльності. Переважна більшість допомагає бойовим побратимам своїх синів і чоловіків, які продовжують захищати наші східні кордони. Так наприклад, Любов Петруха із Житомира втратила свого сина Женю, якого народила у 37 років. Євгеній був довгоочікуваною та єдиною дитиною у сім’ї. Йому виповнився лише 21 рік. Вона навіть не встигла натішитись своїм синочком. Зараз пані Люба активно допомагає ЗСУ, тісно співпрацюючи з депутатським корпусом Житомирської міськради щодо пожертви коштів на потреби нашої армії. Маскувальні сітки, окопні свічки… Ці необхідні захисникам речі постійно виготовляють упродовж 4-х років війни та відправляють на фронт пані Люби та її подруги. Для неї це стало сенсом життя.

У Інни Величко інша історія. Це житомирянка, яка створила поблизу м. Коростишева у селі Городське старовинний етнографічний куточок – традиційну садибу  «Поліська хата», яка побутувала на Волині в 19-му столітті. Окрім предметів побуту, якими користувались поліщуки у Поліській хаті можна побачити і те, як проводили українці християнські свята, зажинки, стрітення, почути колядки та веснянки. Сюди на екскурсії їдуть з усіх куточків України. В липні 2022 року на війні загинув її брат – снайпер 46-ї окремої десантно-штурмової бригади Ігор Дроздов. Пані Інна розповіла, що для когось Ігор - Герой, а для когось це ще одне ім’я в списку загиблих, але для неї він завжди буде братом, її гордістю і болем. «Я пищаюся ним. І я сумую за ним. Ігорю, твоя пам'ять житиме, поки ми дихаємо».

Після смерті брата Інна Величко зібрала 100 тис. грн. і придбала снайперську гвинтівку. Разом з племінником – сином брата, вона поїхала в Слов’янськ, де загинув Ігор і передала куплену зброю бойовим побратимам Ігоря.

Тетяна Паламарчук з Бердичева втратила сина ще у 2014 році. Жити не хотілось. Ніщо не радувало. Суцільна темрява. Рятівна ниточка з’явилась не одразу. Бойові побратими сина допомогли і пані Тетяна розпочала волонтерити. Уже більше десяти років. Розповідає, що знайшла себе у цьому і це дало їй сили повернутись до життя. Величезну радість приносить кожна допомога ЗСУ.

Тетяна Семешова – дружина загиблого військовослужбовця 72-ї окремої механізованої бригади Олександра Семешова. «В житті чоловік був дуже серйозним. Надзвичайно відповідально ставився до виховання дітей. За спеціальністю був газоелектрозварювальником. Ходив 20 років до церкви і віддано служив Богу. Кожного дня о 9:00 ми виходимо на майдан Корольова у Житомирі до Алеї Слави Героїв на хвилину мовчання».

Після смерті чоловіка вона прийняла непросте рішення- вивчитись на капелана. Вона її успішно закінчила і зараз допомагає військовим. Вона зайняла місце чоловіка та по-своєму допомагає вистояти Україні з вірою у те, що вона  вистоїть і переможе. Це допомогло пані Тетяні воскреснути після важкої втрати і духовно стати ще сильнішою.

У Людмили Рудницької з Коростишева війна назавжди забрала сина – снайпера. Вона любила музику і викладала в місцевій музичній школі. Після загибелі сина суцільна темрява. Почала молитись. Ніби допомагало. Молилась за свого синочка та Україну і її народ, щоб мали сили вистояти. Із часом кардинально міняє сферу діяльності. Замість музичної школи – недільна християнська. Замість музики – слово Боже.

«Пишаймося нашими синами і пам’ятаймо, що це за нас і Україну вони віддали своє життя, ставши небесними Воїнами Світла та нашими Янголами-охоронцями», - звернулась до учасниць Ретриту Людмила Рудницька.

Жінки з Рівненщини також поділились своїми сумними та водночас повчальними історіями. Так, одна із дружин, яка неймовірно кохала свого чоловіка, а любов була взаємною, після його загибелі на війні інтерес до життя повністю втратила. З цього стану допоміг вибратись маленький син, який увесь час запитував де тато. Він бігав і говорив, що дуже любить тата і дуже кумедно це вимовляв: «Я тебе любу». Він і до війни говорив це чоловіку. Це дитяче щебетання в душі жінки народило ідею відкрити кафе під назвою «Я тебе любу». Сьогодні воно має високий рейтинг та гарну відвідуваність. А ще - військові тут завжди отримують увагу, турботу і запашну каву в подарунок.

Ще одна із дружин на честь загиблого чоловіка-спортсмена організувала турнір на його пошану серед школярів. Комусь допомогло волонтерство, а хтось і досі у суцільній темряві і сльозах.

Не забуду розповідь Ганни Кібук, яка втративши на війні чоловіка залишилася наодинці з 3-ма неповнолітніми дітьми. Життя перетворилося на пекло. Ні з ким не розмовляла. Нікого не хотіла бачити. Дітьми не займалась. У голові лишень одна думка – щось зробити з собою. Божевільне рішення було прийняте і до самогубства лишався лише маленький крок. І ось тут вночі сниться їй чоловік, який дає їй наказ жити за себе та за нього заради їхніх дітей. Виховати їх вона має як істинних патріотів України. Цей сон її врятував і дав наснагу жити далі. Вона вистояла і духовно зміцнилась. Сьогодні Ганна у складі рівненської філії Всеукраїнського обєднання дружин і матерів загиблих захисників допомагає таким як сама та виховує своїх діток.

Тетяна Сінькова з Рівненщини після того, як повністю втратила під час війни сімю залишилась одна. Стала волонтерити. Уже 4 роки вона пече печиво для військових. Від цього отримує радість і це гарна мотивація для подальшого життя. Біда загартувала і зробила її сильнішою.

У волонтерстві знайшла себе і мама з Бердичева Тетяна Паламарчук. Свого сина вона втратила ще у 2014 році. Біль і досі не пройшов. Проте і радість з часом зявилась. Кожна допомога військовим – це маленька радість для згорьованого материнського серця.

Хтось відновився до життя через творчість. Це можна сказати і про маму Наталю Міцкевич з Рівного, яка пише вірші на військово-патріотичну тематику. Таких творчих жінок на Всеукраїнському Ретриті у Житомирі було багато.

Кожна жінка має знайти свою нішу і свою справу, щоб себе реалізувати і покласти початок зціленню. Саме на цьому і наголошували психологи під час проведення занять та майстер-класів з учасницями Ретриту з психосоціальної підтримки.

Допомагали жити, радіти, зцілюватись

На початку Ретриту можна було побачити, що переважна частина жінок була дещо емоційно пригніченою. Проте уже після закінчення першого і дуже насиченого практичними заняттями дня, більшість жінок було не впізнати. Їх стан змінився в кращу сторону і був дещо піднесеним. Насичена програма допомогла їм забути про своє горе. Ти відпочиваєш, спілкуєшся з тими, хто тебе розуміє, отримуєш слушні поради від психологів, арттерапевтів, травників і різнофахових лікарів, у тім числі психіатрів, кардіологів, ревматологів  береш участь у різноманітних майстер-класах (а їх було за два дні близько 10-ти) і ніби по-новому починаєш дихати. Малювали, вирізали, плели, танцювали. Навіть майстри з педикюру і лікувально-розслабляючого масажу були. І говорили, говорили… Щоб нарешті пішов біль. Бо були серед своїх - таких як самі. Більшість з жінок нарешті змогла відкритися, адже було з ким вільно спілкуватися. Ніхто не ставив недоречних запитань. Усі все розуміли з пів-слова.

Найважче було це достукатися до згорьованої матері чи дружини, щоб та не замикалася в собі і не жила з відчуттям вирваного шматка власного серця. Під час проведення майстер-класів з виготовлення новорічних прикрас, а потім ще і з  розмальовування посуду, зокрема скляних стаканів, то було стільки позитивних та радісних емоцій, що щасливі посмішки ще довго не сходили з обличь учасниць житомирського Ретриту. А коли ще й спробували під час майстер-класу зняти стрес і напругу через імпровізований танець, отоді і  зрозуміли, що це одна з найкращих форм арттерапії.

Краще творити ДОБРО, аніж розповсюджувати ЗЛО

Особливо зігрів жіночі серця отець Енріко, який уже 4 роки служить Всевишньому на теренах Житомирщини і несе Боже слово місцевим римо-католикам. Він провів з учасницями Ретриту спільну молитву за душі загиблих Захисників та мир в Україні. Відповідав на запитання і вчив жінок прощати ОБРАЗИ та не носити їх в собі роками.  Це руйнує людину. Сина або чоловіка цим не повернеш, а свою руйнівну лють, агресію та ненависть помножиш. Краще творити ДОБРО, аніж розповсюджувати ЗЛО. Такою була настанова священника.

«Де знаходяться душі наших загиблих синів ?», - запитували мами у отця Енріко. А він відповідав, що у ЧИСТИЛИЩІ, що за них потрібно молитись, що це допоможе зцілитисьі загоїти рани їм самим.

Чи потрібні Ретрити і яка їх цінність?

У своїй переважній більшості жінки відповідали ствердно. Так. Ретрити не просто потрібні. А дуже-дуже потрібні. І розповідали:

• Ми після загибелі дітей перестали спілкуватись, закрились в собі і перебували в постійній та складній депресії;
• Ми роками не залишали свої домівки. Ми просто випали з життя;
• Ми стали іншими людьми: мовчазними і замкненими;
• Ми роками нормально не їли і не спали. Жили немов би на вокзалі в очікуванні дива, що це неправда і син обов'язково повернеться;
• Ми не бачили світла на своїй сумній життєвій дорозі і і нашим сльозам та горю не було ні кінця, ні краю.
• Приходили думки і про суїцид, бо я не витримаю, я збожеволію;
• Страждання стали невід'ємною частиною нашого життя.

Ми всі  шукали  яким чином втриматись, щоб не впасти в прірву відчаю. Ми розуміли, що потрібно доглядати за могилами синів і продовжували жити. Чули, що таким жінкам, як ми справитись з важкою травмою допомагає римо-католицька церква. Особливо активно вони діють у Звягелі та Києві. А тут почули, що психосоціальною підтримкою матерів та дружин загиблих Захисників займається ще і Житомир. Про жіночу громадську організацію та її добрі справи щодо родинного виховання, обласного рушника єднання з традиційною вишивкою кожного району Житомирщини, конкурсом «Моє квітуче Полісся» чули і не раз. Зраділи, коли нам зателефонували і від імені ГО «Спілка жінок Житомирщини» запросили на 2-денний відновлювальний Ретрит. Віримо, що з нами непросто і що взялась Спілка за дуже важку та відповідальну роботу.

ДЯКУЄМО організації, усім, хто з нами працював і всіляко підтримував через різноманітні методики упродовж 2-х днів, особиста подяка і уклін лідерці цієї жіночої організації, волонтерці Ларисі Харчук та її команді однодумців. Слова особливої подяки висловлюємо і  відомій  волонтерці, яка здійснила 55 поїздок на передову з гуманітарними вантажами для ЗСУ, членкині Спілки, яка активно допомогала в організації цього Ретриту Наталії Циганчук.

В результаті Ретриту з психосоціальної підтримки його учасниці отримали корисні консультації та поради від лікарів:

• Які препарати обов’язково необхідно приймати при стресі;
• Що робити при довготривалій депресії;
• Якими можуть бути наслідки для організму при довготривалій депресії;
• Як правильно приймати трави і лікуватись їми;
• Як усунути гіпертонічний криз;
• Як довго можна приймати ліки при психічних розладах;
• Про вплив стресу на жіноче здоровя.

Сьогодні в Україні дуже невтішна статистика. Кількість молодих жінок, яка через стрес, викликаний війною не може завагітніти стрімко зростає і тому медики давали корисні поради.

Дозволили впустити в своє серце РАДІСТЬ

Це для багатьох учасниць Ретриту стало відкриттям. Вони думали, що вже ніколи не зможуть посміхатись і радіти. А тут відбулись дуже  неочікувані речі:

• Три роки моя душа не в спокої, а тут я раділа і навіть танцювала;
• Відчула себе серед своїх і серце наповнилось добром;
• За 2,5 роки дозволила собі відпустити ситуацію і посміхалась;
• Саме тут я вперше за 2 роки відчула внутрішній комфорт;
• Я відчула, що мене почули і головне – зрозуміли;
• Вперше за 5-ть років впустила в своє заплакане материнське серце радість.

У цих розповідях слово «вперше» стало ключовим. І справді, що вперше з моменту втрати синів та чоловіків , жінки-посестри під час Ретриту не тільки разом плакали, але і сміялись, жартували, танцювали і зцілювали свої згорьовані втратою душі.

Валентина Забродська,  Заслужена журналістка України

23.01.2026