УСЕ, ЩО Я РОБИВ - Я РОБИВ ДЛЯ УКРАЇНИ

Нещодавно до рук потрапила книга «Омелян Пріцак: повернення до України»...

До історичної науки я не дотична, тому про цю особистість мало що знала. Почала шукати більше інформації і, як виявилося, він – один із найвидатніших українських істориків минулого століття, професор німецьких й американських університетів, людина, що долучилася до створення Українського інституту в Гарварді, вчений зі світовим визнанням, який досліджував не лише зв’язки, а й - взаємовплив історій України та Сходу, іноземний академік Академії наук України, засновник та очільник Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України, ініціатор створення академічної Археографічної комісії, викладач історіософії у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Та, на жаль, на батьківщині ім’я Омеляна Пріцака ще й досі відоме лише вузькому колу фахівців.

Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року в с. Лука (нині Самбірського району) на Львівщині. Не зважаючи на те, що його батько був солдатом Української Галицької армії, Омелян міг замість відданого українця вирости людиною, вихованою в дусі справжнього поляка. Батько, Йосип Пріцак, помер у польському полоні від тифу у вересні 1919 року. Мати, Емілія Капко, вдруге вийшовши заміж за купця Павла Сарамагу, вирішила виховати сина в польському дусі. В усіх документах Омелян був записаний Емілем, родина переїхала до Тернополя, де хлопець навчався у полонізованих вчителів. Але в 13-річному віці Омелян дізнається про своє справжнє - українське походження та приймає рішення назавжди відмовитися від польської ідентичності. Вагомою причиною для цього став конфлікт із польським учителем фізики й математики, який назвав Омеляна “кабаном-гайдамакою, який готує ніж, щоб різати поляків”. За словами Омеляна Пріцака: «По-перше, я боровся за право бути українцем. По-друге, я від свого польського оточення навчився двох цінних прикмет, яких так бракує нам, українцям: почуття людської гідності і почуття української національної гідності».

Юний Омелян Пріцак цікавився історією, географією, іноземними мовами. Познайомившись з науковими працями Михайла Грушевського, які справили на нього величезне враження, хлопець все ж помітив у них певний недолік у висвітленні історії України. В своїх дослідженнях учений спирався здебільшого на українські чи західноєвропейські джерела, майже не використовуючи джерела східного походження. Вирішивши заповнити цю прогалину української історії, майбутній вчений в подальшому присвячує життя студіям з орієнталістики (сходознавства) та вивчає вплив східних народів і цивілізацій на історію України.

З 1936 до 1940 року навчається на гуманітарному факультеті Львівського університету, де займався історією та посилено вивчав арабську, монгольську, перську, турецьку мови й літератури. Роки навчання принесли йому знайомство з одним із учнів Михайла Грушевського – Іваном Крип’якевичем, який став наставником студента Пріцака.

У 1940 році їде до Києва, де вступає до аспірантури Інституту мовознавства Академії наук УРСР. Науковим керівником його стає Агатангел Кримський – видатний вчений і поліглот, легенда сходознавства тих часів, знайомство з яким було розпочато ще у Львові. На жаль, навчання в аспірантурі тривало лише пів року та перервалося службою в лавах Червоної Армії. 

Згодом – німецько-радянська війна, фронт, поранення, німецький полон. Знайомство з німецьким орієнталістом Ріхардом Гартманом допомогло Омеляну Пріцаку в 1943 році з остарбайтера стати знову студентом, цього разу – німецьких університетів. Ріхард Гартман допомагає Пріцаку з документами та продовженням навчання вже в Інституті сходознавства Берлінського університету. 

Після закінчення війни Омелян під керівництвом професора Ганса Генріха Шедера завершує навчання в Геттінгенському університеті та захищає докторську дисертацію, присвячену династії Караханідів, правителів Середньої Азії X-XIII ст.

1950-ті рр. для молодого вченого відзначені заняттями наукою, викладанням у німецьких університетах Геттінгена й Гамбурга та відвіданням з лекціями країн Європи. Його сходознавчі розвідки привернули увагу наукового світу, зокрема – професорів Вашингтонського університету в Сіетлі та згодом і Гарварду, на кафедру тюркології й лінгвістики якого його і запросили. В 1960-х рр. Омелян Пріцак переїздить до США, де продовжує дослідження арабо-перських і турецьких джерел у контексті історії Східної Європи та стає впливовим викладачем, професором з тюркських та середньоазіатських досліджень, фахівцем з історії України вже з початку своєї професорської кар’єри у Гарварді.

Перебуваючи далеко від рідної землі, вчений зі світовим ім’ям з 1968 року почав приділяти більше уваги питанням україністики та, зокрема, її зв’язку з орієнталістикою. Він прагнув створити когорту викладачів – експертів в галузі українських досліджень. Правління Гарвардського університету дало згоду на створення кафедр української мови, літератури та історії. Але однієї згоди було замало. Необхідна була значна сума для їх фінансування – декілька мільйонів доларів. Завдяки зусиллями небайдужих людей були створені українознавчий центр, три українознавчі кафедри та Український науковий інститут, який був настільки фаховим та ґрунтовним, що зміг утвердився не лише в Гарварді та американській, а й в цілому - у світовій науці. На запитання: «Нащо вам та україністика? Ви ж визначний тюрколог!» Омелян Пріцак відповідав: «Усе, що я робив, – я робив для України». 

У 1989 році, у віці 70-ти років, Омелян Пріцак, полишає посаду керівника Українського інституту Гарварда та вирішує повернутися в Україну, де засновує Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України, який очолював до 1996 року, ініціює створення академічної Археографічної комісії та викладає історіософію у Київському університеті імені Тараса Шевченка.

«Сімдесятилітній Омелян Пріцак вражав до того ж ще й величезною енергією, умінням згуртувати навколо себе людей із різними зацікавленнями й амбіціями. А ще нас, молодих, приваблювала й чарувала його манера викладати. Вчений із неймовірним авторитетом і визнанням, він (на відміну від, що вже там гріха таїти, багатьох наших університетських викладачів) не повчав, не ставав у позу зверхнього ментора» - Віра Агєєва, професорка Києво-Могилянської академії.

Через хворобу дружини та погіршення самопочуття в 1996 році Омелян Пріцак був змушений повернутися на постійне мешкання до США, згодом ще двічі відвідавши Україну в червні 1997 та листопаді 1998 року. 29 травня 2006 року в місті Бостон, штат Массачусетс обірвалося його життя.

Народившись та живучи в досить суперечливих умовах, Омелян Пріцак свідомо обрав служіння на користь української ідеї та протягом свого життя зробив для неї набагато більше за багатьох тих, хто все життя провів, живучи в Україні. Наукова діяльність видатного вченого отримала визнання в усьому світі. Він мав міжнародні нагороди й відзнаки, зокрема, орден “За заслуги перед Турецькою Республікою”. Після себе Омелян Пріцак залишив понад 900 наукових праць, зокрема такі фундаментальні, як “Слов’яни і авари”, “Половці і Русь”, “Походження хозар”, “Коли і ким було написано “Слово о полку Ігоревім”, “Історіографія та історіософія Михайла Грушевського”. В науковому світі його найголовнішим дослідженням вважають “Походження Русі” – фундаментальну працю, в якій надано “друге життя” норманській теорії створення Давньої Русі та сформульовано гіпотезу причетності хозарів та іудеїв до заснування Києва. Омелян Пріцак - один із небагатьох вчених, таких, як Орест Субтельний, Зенон Когут, Павло-Роберт Магочій, Френк Сисин, які вважаються засновниками власної наукової школи. 

Маловідомим фактом є те, що Омелян Пріцак ще й докладав чимало зусиль для представлення української художньої літератури на міжнародній арені. В 1960-х роках він отримав від Нобелівського комітету з літератури право подавати кандидатури претендентів для номінації на Нобелівську премію. У 1967 році ним було подано кандидатури Павла Тичини, Івана Драча та Ліни Костенко, у 1968-му – знову Івана Драча, а в 1970-му та 1971-му – Миколи Бажана.

«Усе своє наукове життя я ділив поміж українською історією та сходознавством, з тим, що до 1968 р. сходознавство було моєю офіційною дисципліною, і силою факту я йому більше приділяв уваги. Другий стимул до моєї концентрації на українській історії був викликаний потребами української науки» - Омелян Пріцак.

05.11.2024