До кімнати історико-краєзнавчих книг Георгія Мокрицького у бібліотеці - філії №3 по вул. Хлібній, 29 міста Житомира завітала Євгенія Георгіївна Єленіна. Серед книг бібліотеки Мокрицького вона побачила книгу «Незабутнє» з серії мемуарів житомирян «Я розповім Вам…» видавництва «Волинь».
Євгенія Георгіївна є автором упорядником цієї книги. Нарис про родину Єленіних з цієї книги запропонував написати їй, в свій час, Георгій Мокрицький. До мемуарів увійшли спогади Георгія Єленіна, її батька.
За думкою Мокрицького, безумовно, велику зацікавленість викликають спогади про Житомир початку минулого століття, які написані Георгієм Єленіним. У них читач знайде калейдоскоп маленьких етюдів із життя міста в ті далекі від нас часи. Історики і краєзнавці можуть позаздрити і подякувати спостережливості та відмінній пам’яті Георгія Єленіна, який вирішив на схилі віку розповісти про те, що запам’яталося.
Євгенія Георгіївна згадує:
Георгій Олексійович Єленін народився в жовтні 1913 року в сім’ї лікаря Олексія Васильовича та домогосподарки Ванди Яківни Єленіних. В 1915 році його родина опинилася в Житомирі. З тих пір життя мого батька - розповідає донька, з його радощами і жалями (прикростями), втратами і відкриттями, опинилося назавжди пов’язане з нашим містом. Про це його спогади «Житомир, яким я його пам’ятаю». Коли я дивлюся на старі фотографії молодих майбутніх моїх батьків, то в їхній зовнішності знаходжу відблиск кіносимволів 30-х років. Батько працював на музичній фабриці Житомира з 1938 по 1941 рр. та з 1945 по 1999 рр. й не уявляв себе поза роботи на ній. Пройшов шлях технолога, головного конструктора, головного інженера, а на пенсії робітника експериментального цеху. Батько – автор багаточисельних винаходів і раціоналізаторських пропозицій. За свою самовіддану працю був нагороджений орденом Знак Пошани. Він був одним із тих співробітників, хто укріплював авторитет музичної фабрики - одного з відомих підприємств міста. За час його роботи невелика артіль перетворилася у фабрику з багатотисячним колективом, який випускав гармонії, баяни, гітари, у тому числі і електронні (разом з заводом «Електровимірювач»), побутові холодильники, також дитячі іграшки.
Батько прожив життя довжиною в 90 років. У 72 роки ще катався на ковзанках та лижах. За столом у будь-якій компанії завжди був веселим співрозмовником, знав безліч байок та анекдотів, читав на пам’ять вірші, міг проспівати абсолютно точно любу популярну естрадну або класичну мелодію, любив циганські пісні та романси. Тато не любив розповідати про війну, лише за декілька років до смерті він поділився з онуками, зі мною і братом окремими драматичними епізодами. Наприклад, як за відмову чистити траки танку, його відправили на передову в якості «живої мішені» для виявлення вогневих точок ворога, про те, як десантували його в глибокий сніг узимку 1942 р. під Ржевом. Певна річ, він пригадав і початок війни: його групу, швидко мобілізованих привезли під Новоград-Волинський з однією гвинтівкою на трьох. Зустрів їх командир Червоної Армії, віддав розпорядження рухатися далі вперед, а сам… повернув назад. Батькові запам’яталося, що на гімнастьорці у того був орден Бойового Червоного Прапора. І хто його зна, чим би закінчилося виконання бойового завдання, якби на підступах до ближнього села до них назустріч не кинулася стара селянка зі словами: «Синочки! Куди ж ви йдете!? Тут з усіх сторін – німці!». Потім вони впродовж трьох діб глухими лісами виходили з оточення і повернулися в Житомир. Із їжі - тільки гриби та ягоди. А в Житомирі нова мобілізація на фронт. У батька були поранення, контузія, горів у танку, але вижив, повернувся з фронту і розпочав мирну роботу до самого початку нового століття.
Але ж, повернемося з вами до початку нашої розмови. В процесі спілкування з Є. Єленіной ми ознайомилися зі змістом газети «20 хвилин» від 2 листопада 2005 року, і з’ясували, що Мокрицький був дуже зацікавлений постаттю її батька та написав з цього приводу статтю під назвою «Інженер з душею скульптора». Так писав в ній Георгій Павлович: «Ця скромна обдарована людина пройшла майже 90 річний життєвий шлях і залишила по собі гарну пам’ять не тільки на фабриці музичних інструментів як головний конструктор і головний інженер, а й як обдарований скульптор. Це - Георгій Олексійович Єленін.
Ще в юності Георгій Олексійович брав уроки у відомого житомирського художника Олександра Канцерова. Та згодом юнак обрав стежину інженера, і, згодом, усе своє життя працював на фабриці музичних інструментів. Спочатку конструктором, згодом - головним конструктором, головним інженером підприємства. Вже в повоєнні роки він вирішив увесь вільний час присвятити художній творчості. Спочатку намалював масляними фарбами велике полотно «Голова Чацького». Згодом Георгій Олексійович власноруч виготовив металеві різці і взявся за різьблення по дереву.
Незабаром з’явилося скульптурне зображення голови відомого житомирського лікаря Пивоварова. З ним у 20-х роках працював батько Г.О. Єленіна – Олексій Васильович, репресований в 1938 році.
Згодом Георгій Олексійович став опановувати більш «солідний» матеріал – граніт та мармур. Тему самодіяльному скульптору довго шукати не довелось: з дитинства він пам’ятав трохи дивакуватого хлопця, майже однолітка Святослава Ріхтера, зірка світової слави якого почала сходити у повоєнних п’ятдесятих. І, от день за днем, місяць за місяцем звичайна брила червоного граніту почала перетворюватися на голову нашого геніального земляка, «піаніста ХХ століття».
Свій пам’ятник Святославу Ріхтеру Георгій Єленін творив у власному подвір’ї на вулиці Гагаріна просто неба. Майже наприкінці роботи над скульптурою трапилось непередбачене: хтось із заздрощів чи просто хуліганських мотивів облив її фарбою. Довелось зробити для неї спеціальний металевий бокс під замком. На цьому Георгій Олексійович не зупинився і зробив скульптуру із сірого граніту, присвячену нашому іншому видатному землякові – академіку Сергію Корольову.
На жаль, скульптура Святослава Ріхтера роботи Г.О. Єленіна й досі не знайшла собі достойного застосування. Поки що вона зберігається у подвір’ї знайомих Єленіних, хоча могла б стати прекрасним експонатом літературно- мистецького музею, який є намагання створити в будинку на Великій Бердичівській, 89. Якщо музей відбудеться, скульптура могла б прикрасити його внутрішній двір як символ глибокої поваги земляків до Святослава Ріхтера. Адже головне – не художній рівень твору (який з позиції скульпторів- професіоналів, можливо, і не є ідеальним), головне – прояв непідробної любові і шани до геніального музиканта однолітка- житомирянина, а відтак – і всіх нас.»
Пройшло 20 років з часу написання цієї статті Георгія Мокрицького. Але доля скульптурної роботи Георгія Єленіна, присвяченої Святославу Ріхтеру, не визначена.
26.02.2025
O-Sense
