22 лютого – у другу річницю повномасштабного вторгнення росії в Україну, у боях із ворогом на Харківщині на Куп’янському напрямку фронту обірвалося життя нашого колеги-бібліотекаря з Малина — Володимира Петренка.
За своє коротке життя Володимир встиг відбутися як журналіст, волонтер, музикант і бібліотекар.
Він народився у Малині 21 червня 1992 року в родині відомої журналістки, майстрині пера Ніни Петренко. Володимир гарно навчався в школі. Брав участь у різноманітних літературних конкурсах і неодноразово ставав переможцем. Паралельно навчався і в Малинській дитячій школі мистецтв. Надзвичайно любив музику і вчився грати на духових інструментах. У нього це дуже гарно виходило і аж до самої мобілізації він грав у духовому оркестрі Малина під керівництвом Володимира Олексієнка.
У 2014 році Володимир здобув фах з видавничої справи та редагування в Київському державному університеті ім. Михайла Драгоманова. А після його закінчення розпочав свій трудовий шлях у рідному Малині. Був кореспондентом місцевої газети «Малинські новини», яка за тиражем та змістом була однією з кращих на Житомирщині.
Затим Володимира, як молодого і талановитого журналіста запросили редагувати сайт «Policia Today». Одночасно він працював позаштатним кореспондентом газет «Соборна площа» та «Форпост».
А останні три роки свого недовгого, але такого наповненого сенсами життя, Володимир працював в Малинській центральній публічній бібліотеці ім. Василя Скуратівського. Тут він вів розмовний клуб «Говоримо українською». Сам розмовляв винятково українською. По-перше, виховувався у творчій родині, де звучала лише українська. Мамина поезія також була українськомовною. По-друге, Володимир Петренко належить до молодої української генерації, яка формувалась уже в часи Незалежної України і разом з своєю державою переживала всі етапи її демократичного становлення та подолання пострадянськості. Звідси і така принциповість щодо мовного питання.
Найголовнішими чеснотами Володимира Петренка були скромність, розум і творчість. Але йому була притаманна і ще одна риса – глибока Віра. Він був прихожанином місцевого костелу св’ятої Анни і вірив у Бога, Людей та їхню Доброту. Проводив разом з друзями благодійні акції для дітей-сиріт, учасників АТО і тяжкохворих малинчан.
Цей молодий чоловік у свої 30 років мав дуже глибокі знання з філології та філософії. У нього навіть позивний був «Філ» . Це від слів філолог і філософ. Він був вірним і надійним другом, спокійним і врівноваженим колегою, який завжди був готовий підтримати добрим словом та ділом.
Це була добра, чуйна та щира людина. З перших днів війни на сході України у 2014 році він активно долучився до волонтерського руху Малинщини: допомагав матеріально та як журналіст ще й інформаційно підтримував учасників АТО.
Жодна волонтерська акція не обходилася без його участі, адже у грудях Володимира билося добре серце справжнього, а не показного патріота України. За свої праведні вчинки нагороджений медаллю ПЦУ «За жертовність і любов до України».
Володимир Петренко, маючи таку мирну професію, як бібліотекар і популяризуючи читання українських книг, загинув на полі бою зі зброєю в руках. Він став 72-м медійником, який поліг за волю України під час російсько-української війни. До лав Збройних Сил України, Володимир був мобілізований у грудні 2023 року. До того часу в армії він не служив. Пройшов півторамісячну підготовку у навчальному центрі і потрапив на Куп’янський напрямок фронту, що на Харківщині.
При виконанні бойового завдання, внаслідок ворожого мінометного обстрілу, 22 лютого 2024 року, саме в другу річницю початку повномасштабної війни, Володимир загинув. Він поповнив сумний список загиблих бібліотекарів України. Станом на 14 жовтня 2025 року став 17-м.
Війна не дала розквітнути і в повній мірі реалізуватися його літературному таланту. Володя був творцем від Бога. Залишив по собі невидані прозові твори та вірші, що сповнені любові до життя та України. Такі люди народжуються раз на століття й живуть у своїх творіннях Вічно, не згасаючи, як зорі.
Останній допис у соцмережах Володимир опублікував за тиждень до загибелі. Там було лише одне слово: «Сам».
«Я тоді ледве не збожеволіла і відчула наближення біди», — згадує мама Ніна Петрівна Петренко.
«Що мені допомогло вижити ? Важка і майже цілодобова робота над книгою пам’яті про сина. Я уже на другий день після поховання Володі взялась упорядковувати його вірші і прозу», - розповіла мама Захисника під час презентації книги «Якого кольору дощ…» в Житомирській Центральній міській бібліотеці ім. Василя Земляка.
Назву для книги придумав сам Володимир. Одного разу, ще до війни, вони з мамою гуляли містом і Ніна Петрівна поцікавилась у сина назвою його майбутньої книги. Не роздумуючи, він сказав, що у своїх мріях давно виношує назву «Якого кольору дощ…» і розповів, що бачить дощ синім.
Мами та дружини загиблих воїнів, немов заворожені слухали розповідь Ніни Петренко. В їхніх очах бриніли сльози, а пані Ніна розповідала, що відтепер для неї особисто та багатьох матерів, які втратили синів на війні, колір дощу – це колір материнських сліз.
Колектив Центральної міської бібліотеки імені Василя Земляка спільно З ГО «Спілка жінок Житомирщини» прийняли непросте і відповідальне рішення - об’єднати навколо себе матерів та дружин загиблих Героїв-Захисників аби підтримати їх і розділити біль втрати.
Під час презентації бібліотека стала місцем живої розмови про війну та її втрати, про пам'ять, поезію і вічну любов. До Житомира завітали колеги Володимира з Малинської публічної бібліотеки, його рідні та друзі, митці, а також матері загиблих Героїв Малинщини - усі, хто його знав його та любив. Своїми поетичними рядками, присвяченими пам’яті Володимира Петренка, поділилися поетеса Ірина Лузанчук, голова товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка Малинської територіальної громади Володимир Канюка, Ольга Гура з літературно-мистецького об’єднання «Посвіт» і поетка Наталія Єфименко. Звучали українські пісні, що були близькі серцю Володимира.
Презентація «Якого кольору дощ» це захід, спрямований на вшанування пам’яті українських бібліотекарів, які віддали своє життя за свободу та незалежність України.
За останні три місяці близько п’ятидесяти матерів, які втратили синів на війні, стали учасницями жіночих ретритів, які ініціювала Лариса Харчук, як лідерка Спілки жінок Житомирщини разом з бібліотечними працівниками. Такі зустрічі-ретрити у колі тих, хто втратив найрідніших і як ніхто інший розуміє твій біль, допомагають матерям відновитися й відчути, що вони не самі у своєму горі. Вони разом шукають свої шляхи, як подолати цю біду і знайти у собі сили жити далі…
Остання поїздка-ретрит на екскурсію в село Городське - одне з найдревніших сіл Житомирщини зібрала 38 жінок, які втратили своїх рідних у російсько-українській війні. Вони відвідали і Свято-Духівський чоловічий монастир, де разом молилися за своїх синів-захисників. Священник, отець Антоній сказав: «Ця молитва єднає два береги - земний, де знаходимось ми і небесний, де уже перебувають дорогі нашому серцю люди. І важливо те, що спільна молитва лікує материнські душі».
Повертаючись до презентації книги «Якого кольору дощ…» скажу, що на плечі мами Ніни Петренко, яка впорядкувала творчий доробок свого загиблого сина , була пов’язана тернова хустина, яку традиційно носять українські жінки. Це був знак пошани жінки-матері і водночас символ любові та скорботи української жінки.
Голова ГО "Спілки жінок Житомирщини" Лариса Харчук обрала хустину блакитного кольору. І виявилося, що саме таку блакитну тернову хустину Володимир хотів подарувати своїй мамі, але не встиг…
І в цьому була якась незрозуміла нам містика… За Володимира Петренка це зробила Лариса Харчук.
Тож, тримаймося разом, допомагаймо одна одній, ділімося теплом своїх сердець з тими, кому зараз найважче.
Валентина Забродська,
Заслужений журналіст України
17.12.2025
O-Sense
