ДОСЛІДНИК ДУХОВНИХ СКАРБІВ ПОЛІССЯ

З Василем Скуратівським я познайомився на четвертому курсі Київського державного університету імені Тараса Шевченка, на факультеті журналістики, заочне відділення. Обидва ми тривалий час працювали в пресі: я щойно повернувся з Узбекистану, де був кореспондентом обласної газети «Кашкадарйо Хакикати» (Правда Кашкадар’ї), а Василь — редактором відділу журналу «Народна творчість та етнографія».

Познайомилися й заприятелювали надовго. Відчули багато спільного в баченні тодішньої нашої гіркої української дійсності, а саме — у спробах влади дедалі більше звужувати використання української мови в навчанні, засобах масової інформації, на радіо та телебаченні. Гоніння ставали дедалі дужчими, нахабнішими, брутальнішими.

Безперечно, національно свідома молодь протестувала, вимагала розширити перелік тем і лекцій, які мали викладатися рідною мовою. Серед тих небагатьох були і ми з Василем. Відбувалися дивні речі: приходив викладач на лекцію і запитував студентів:

— Якою мовою викладати?

І завжди знаходилися байдужі, які відповідали:

— Якою вам зручніше, нам усе одно.

Звичайно, тоді обирали російську. Ми навіть не встигали зорієнтуватися.

Та наступного разу ми підготувалися, і щойно черговий викладач поставив те саме провокативне запитання, як Василь Скуратівський рвучко й чітко заявив:

— Хочемо українською!

За ним і я підтвердив те саме. Нас підтримало ще троє студентів, хоча інші продовжуваи "традиційне":

— Нам усе одно, аби вам було зручніше.

Та, почувши наше рішуче бажання, викладач не став загострювати ситуацію й провів лекцію українською мовою. У такий спосіб наша невеличка група з п’яти чоловік домоглася того, що більшість предметів на курсі почали викладати рідною мовою.

У спілкуванні з Василем відчувався високий рівень його ерудиції — як у навчальних предметах, так і в суспільному житті. З ним завжди було цікаво: він мав глибокі знання з української мови, літератури, історії, зарубіжної літератури, філософії тощо. І всюди, за будь-яких обставин, розмовляв українською, кажучи, що це — святий обов’язок кожного українця.

Під час літньої сесії Василь часто приходив на лекції у вишиванці. Вона була в нього особлива — у небесно-житніх кольорах, вабила зір. Пригадую, тоді він відпустив стрижену борідку. Весь аж світився гордістю за ту вишиванку. Одухотворений, ставний, гарної постави — він нагадував справжнього древлянського князя-русича.

Після закінчення вишу ми часто зустрічалися в Києві. Василь казав, що незабаром вийде його перша книга, присвячена звичаям нашого народу. Назвав її «Берегиня» — вона побачила світ улітку 1987 року. Василь надіслав її мені з автографом поштою до Житомира, де я тоді мешкав.

Згодом одна за одною почали виходити нові книги народознавчого змісту: «Місяцелік», «Весна», «Погостини», «Білояр», «Вінець», «Святвечір», «Святки», «Дідух» — усього близько двох десятків назв. У цих книгах подано описи понад ста українських свят і обрядів, розкрито глибокий духовний світ і багатство народної творчості. Автор писав живою, образною мовою, пересипаючи текст піснями, прислів’ями та приказками. Цю свою манеру письма він сам називав «поетично-популярною».

У 1992 році Василь Тимофійович започаткував народознавчий часопис «Берегиня», де друкував чимало власних матеріалів, а також залучав до співпраці багатьох талановитих дослідників. Проводив багаторічну народознавчу експедицію «Чумацькими шляхами», був одним із засновників низки фольклорних фестивалів і свят. Особливо помітні серед них — у Луцьку («Берегиня»), у Харкові («Покуть») та в Рівному («Коляда»).

Василь Скуратівський посів особливе місце в українській літературі та народознавстві — як етнограф, письменник, фольклорист, журналіст і видавець.

Усього за життя (1939–2005 рр.) було видано 20 книжок письменника з фольклору та етнографії. Остання, 21-ша — «Я сам про себе розкажу» — вийшла вже після смерті автора. У різних періодичних виданнях надруковано майже тисячу його статей.

Вшановуючи пам’ять відомого земляка (уродженця Житомирщини, колишнього Малинського району), у місті Малині засновано літературну премію імені Василя Скуратівського. Малинська міська публічна бібліотека носить його ім’я, а журнал «Берегиня» продовжує видавати його донька Ярина.

Низько вклоняємося пам’яті Василя Скуратівського за той потужний внесок, який він зробив у збереження й відродження духовної культури українського народу.