Василь Овсієнко «Світло людей»: мемуари та публіцистика.
БАЗАРСЬКА ТРАГЕДІЯ
Визвольні змагання українського народу 1917–1921 років добігали трагічного кінця. Восени 1920 року під ударами червоних військо Української Народної Республіки разом з вимушеними союзниками-поляками - відступило до Збруча. 9 жовтня польські власті дійшли згоди з більшовицькою Росією про перемир’я, що дало змогу Семенові Будьонному вдарити по українському війську. Воно мусило перейти Збруч. 26 тисяч старшин і козаків, опинившись хоч і на своїй землі, та в чужій державі, вимушені були скласти зброю. Вони були інтерновані в концтаборах, де терпіли нужду і голод, знемагали від епідемій, тратили бойовий дух і вмирали.
Тим часом захланні сусіди за допомогою західної дипломатії, яка - на свою ж біду - не захотіла сприяти становленню самостійної української держави, розшматували живе тіло України: Закарпаття опинилося під Чехословаччиною, Бессарабія та Північна Буковина дісталися Румунії, Велику Україну загарбала більшовицька Росія, Волинь та Галичину окупувала Польща.
Та український народ не припинив боротьби. За даними В. М. Фрунзе, в 1921 році в підросійській Україні діяло близько 40 тисяч повстанців - переважно селян, які боронилися від ленінської продрозверстки. Звичайно, на зиму ця активність підупала, і це мусило знати керівництво УНР у вигнанні.
У колах інтернованих зріла думка допомогти повстанцям, зробити ще одну спробу визволити Україну. Керівництво УНР, яке діяло на території польської держави в нелеґальних умовах, зуміло домовитися з польськими властями, щоб вони не перешкоджали спорядженню в Україну бойових груп.
Восени 1921 року у Львові почав діяти штаб Україн ської повстанчої армії. Керував ним, за наказом Головного Отамана Симона Петлюри, ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник. Начальником штабу був призначений полковник Юрко Отмарштайн. Готувався Другий Зимовий (або ж Листопадовий, Льодовий) похід. Охочих поляки звільняли з концтаборів, але зброю та спорядження штаб мусив роздобувати сам усілякими правдами та неправдами. Учасники походу згадували: кому дісталася поржавіла рушниця, інший мусив скинути пасок, щоб було на чім ту рушницю носити, а хто йшов геть без нічого в надії відбити зброю у ворога. Не всі мали й чоботи — йшли в постолах.
Похід вирішено було розпочати одночасно трьома групами. Бессарабська група під проводом ґенерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка зазнала поразки, щойно перейшовши кордон. Подільська група під орудою полковника Михайла Палія-Сидорянського, потім Сергія Чорного, пройшла рейдом 1500 км аж під Київ, громлячи окупантів, і щасливо повернулася за кордон, утративши трьох убитими і маючи 25 поранених.
Третя, найбільша, але найгірше озброєна, Волинська група під проводом самого ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника вирушила в похід 4 листопада 1921 року двома бригадами, що ними командували полковник Леонід Ступницький та ґенерал-хорунжий Володимир Янченко. На 894 вояків (разом з командуванням 902) мали всього 400 ґвинтівок, 120 тис. набоїв, 8 кулеметів, 120 ручних ґранат.
Перейшовши кордон за Новоград-Волинським, тютюнниківці розгромили загін чекістів у селі Журбовичі і декілька продзагонів, а награбований ними хліб роздали селянам. 6–7 листопада захопили Коростень, але не змогли його втримати: із Житомира надійшли два бронепотяги і тисяча курсантів Школи червоних старшин. Та все ж повстанці встигли звільнити з в’язниці 470 в’язнів, переважно селян, які не здавали хліба продзагонам. Полковник Отмарштайн вважав здачу Коростеня поразкою і радив повертатися за кордон, та ґенерал-хорунжий Тютюнник вирішив іти далі на схід, щоб з’єднатися під Києвом з Подільською групою. Рушили через Дідковичі, південніше містечка Базар повернули на південь через село Ксаверів, станцію Чоповичі, що західніше Малина, рухалися на Радомишль з наміром захопити його. Але біля села Чайківка 12 листопада їх перестріла бригада Григорія Котовського, яка надалі невідступно їх супроводжувала, вчиняючи дрібні наскоки та шукаючи вигідної для бою позиції. За розповіддю очевидця, червоні, відступаючи ввечері, гукали словами популярної тоді пісні: «До свидания, до завтра, до восьми часов утра!».
Обтяжена пораненими валка перейшла було шлях Житомир - Київ біля села Городське, але раптом різко повернула біля села Кочерів на північ у напрямку Димера, де мала з’єднатися з Подільською групою. У селі Леонівка дізналися, що Подільська група пройшла сюдою кількома днями раніше. Аж тоді було вирішено рухатися на захід, до польського кордону.
Уночі проти 17 листопада загін переправився через Тетерів поміж селами Вахівка і Блітча, зайнятими котовцями. Тоді випав глибокий сніг, був мороз, але лід був тонкий. З переправи майже ніхто не вийшов сухим. Змучені походом, доночовували в Малих Миньках, де затрималися майже до полудня 17 листопада. Щойно валка підвід вийшла на поле в напрямку села Звіздаль, як на неї напала червона кіннота, близько трьох тисяч. Зав’язався жорстокий бій, у якому загинуло близько 400 повстанців. Котовці рубали й поранених на підводах, і беззбройних їздових. Тільки 120 старшин і козаків зі штабом включно, хто був на конях, у тому числі Тютюнник і Янченко, зуміли пробитися до лісу під селом Звіздаль і 20 листопада прорватися за кордон. 537 старшин і козаків потрапило в полон, у тому числі багато поранених.
Півтора кілометрами південніше села Звіздаль (нині Народицького району), на полі, де тепер радіоактивний могильник, стоїть пам’ятник червоного граніту з написом: «Бійцям бригади героя громадянської війни Г. І. Котовського, які в листопаді 1921 року розгромили в цих місцях велике угрупування білобандитів. Встановлено на честь 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції». Тобто в 1987 році. «Білобандитів»... Так фальсифікується історія.
Полонених, у тому числі й поранених, відконвоювали до містечка Базар, зачинили в церкві та двох синагогах. Базарці пам’ятають це. Галина Василівна Єсипчук, яка мала тоді 16 років, розповідає, що її батько (суддя) якраз заколов кабана, то мати дала їй вузол свіжини і наказала віднести її полоненим до церкви. Інші жінки теж приносили харчі. Варта пропускала їх. А ще Галина Василівна носила містечковому фельдшерові полотно для перев’язок. Він дуже зрадів, бо не мав чим перев’язувати поранених, яких у нього була повна хата.
21 листопада 1921 року 359 полонених, у тому числі й поранених, котовці вивели в поле, зачитали постанову «п’ятірки» про розстріл їх як «ворогів народу». Запропонували перейти на бік червоних, але віс товий Степан Щербак за всіх відповів, що України вони не зрадять. Розповідають, що померли, співаючи гімн «Ще не вмерла Україна»...
Ось уривок з тексту постанови, взятий з книжки Дмитра Герчанівського «Вигнати окупанта», виданої в Мюнхені 1963 року (видання Крайової управи Братства кол. вояків І-ї Української Дивізії УНА в Німеччині), с. 121–122:
«Наезд случился как раз в тот момент, когда советскими республиками брошено все, не исключая частей Красной Армии, на хозяйственный фронт. В результате банде удалось, избегая боя, продвинуться в глубину территории УССР. Аж направленная против нее кавчасть настигла ее и в районе М[алые] Миньки уничтожила.
Зарублено в бою свыше 400 чел., захвачено 537 чел., в том числе и раненые. В момент боя некоторые из высшего командования, видя безвыходность положения, сами себя расстреливали и взрывали бомбами. Всего перед чрезвычайной комиссией (пятеркой) предстало 443 чел., остальные умерли от ран до прихода комиссии или находились в тяжелом состоянии и оставлены до излечения. Руководствуясь велением революционной совести, основываясь на всем вышеизложенном и дабы предупредить новые подобные преступления при участии оставшихся на территории соседних с нами государств бандитов всех оттенков и показать всему капиталистическому миру и его наймитам, что власть Советов беспощадно карает всякого покушающегося нарушить ее мирную работу, Чрезвычайная Пятерка постановляет:
- Лиц, перечисленных в приложенном к сему списке, в числе 359 человек как злостных, активных бандитов — РАССТРЕЛЯТЬ.
- Лиц высшего командного состава и гражданского правления, прибывшего со штабом армии Тютюнника в числе 41 чел., направить для дополнительного допроса следственными органами.
- Бывших красноармейцев, попавших в плен в 20-м году и примкнувших к банде с целью вырваться из плена в числе 42 чел., направить в особый отдел К. В. О. для проверки.
Председатель Ч. Ком. Гарькавый
Члены: Лившиц, Иванов, Котовский, Фриновский
Секретарь: Литвинов
м. Базар, 22 ноября 1921 года».
Наказ підписали: «Командующий Войск Округа: Якир
Член Реввоенсовета Окр.: Затонский
Нач. Штаба Окр.: Генштаба Паука».
Далі в цій книжці опубліковано список усіх 359 розстріляних. (Він уточнений у книжці, яку видав Роман Коваль з моєю участю: Рейд у вічність. — К.: Діокор, 2001.)
Як бачимо, наказ підписано вже після здійснення вироку, продиктованого єдиною лише «революционной совестью...»
...Серед людських городів у Базарі (тепер село, а не містечко) є дві могили, порослі бур’янами. У меншій поховано поранених, у більшій, метрів 40 завдовжки, — розстріляних.
Та ж Галина Василівна Єсипчук пам’ятає, що деяких полонених справді відправляли до Києва. Хтось із базарців і там пробував передавати їм харчі, але довідався, що їх уже розстріляли. Тут, у Базарі, тижнів через два після розстрілу вона в подруги бачила одного українського воїна, розмовляла з ним. Такий інтеліґентний був, каже. Розповідав, що у війську було багато освічених людей. Він якимось дивом вибрався з могили. Дивно, що не тікав з Базара, де ще деякий час стояли котовці. Отож вони впіймали його і розстріляли вдруге... Ця російськомовна інтеліґентна жінка до сих пір не може розповідати про ті звірства без сліз.
Уже й не такі старі люде пам’ятають, що в 1941 році, за німецької окупації, українські націоналісти зорганізували тут велелюдне відзначення 20-ї річниці базарської трагедії. Керував ним Олег Кандиба Ольжич, закатований пізніше в німецькому концтаборі Заксенхаузен. Знову пролунало тут «Ще не вмерла Україна...», засвідчуючи волю народу змагатися за свою незалежність. Було воздвигнуто й освячено хрест. Щодо німців оунівці зберігали в цім ушануванні нейтралітет. Та нових окупантів не цікавило, що там відзначають завойовані ними «аборигени»: вони побачили, що в українців є сильні організації, здатні піднімати (поки що на мирні акції) тисячі людей. Це становило загрозу їхній владі. Тож уже наступної ночі гестапівські аґенти почали арештовувати учасників подій у Базарі, в довколишніх селах, потім у Коростені, Радомишлі, Житомирі. Більшість утримували в Радомишльській тюрмі та в Житомирі, в тюрмі на вулиці Пушкінській. На початку грудня на Мальованці в Житомирі їх почали розстрілювати. За тодішніми підрахунками, на Житомирщині було заарештовано і розстріляно не менше 721 чоловіка. Із-під розстрілу вдалося втекти лише декільком, у тому числі провідникові ОУН(м) на Житомирщині, колишньому професорові педінституту Волинцеві (він загинув у 1943 році). Це було друге грізне попередження всьому українству Наддніпрянщини, яке сподівалося на оживлення національних настроїв, на створення своїх леґальних структур за толерації німецьких окупантів. (Перше — арешт у липні 1941 уряду УНР, третє — розстріл у Бабиному Яру української інтеліґенції на чолі з Оленою Телігою в лютому 1942 року.) Відтоді українство взялося за підготовку до збройної боротьби, відмовившись від подібних велелюдних акцій, які викривали всіх активістів.
Восени 1990 року житомирські організації Української Республіканської партії, Спілки незалежної української молоді та Народного Руху України закликали все свідоме українство взяти участь у вшануванні героїв Базара. Приєдналися всеукраїнські організації, було видано листівку. Активісти відвідали Базар, подали заяву місцевій сільраді про намір провести в неділю, 25 листопада, панахиду. Хоч відомо, що згідно з постановою Верховної Ради УРСР від 26 вересня 1990 року для проведення панахид на кладовищах та окремих похованнях ніякого окремого дозволу не треба. Народний депутат, секретар НРУ Микола Поровський виступив на сільському сході, який прихильно прийняв цю думку. Але напередодні панахиди, 24 листопада, ґазета «Вечірній Київ» опублікувала «Телеґраму в номер» з Базара, що «проведення подібної акції, яка носить виражену антирадянську спрямованість, може Василь Овсієнко призвести до конфлікту. Базарська сільська рада народних депутатів відмовила в проведенні цієї церемонії. Нам у першу чергу треба рятувати дітей від убивчої радіації, а не розпалювати ворожнечу серед людей, які і так потерпіли від Чорнобиля», — писалося в повідомленні. А ще ж недавно голова сільради Марія Кириленко та голова колгоспу Анатолій Помінчук не мали нічого проти. (Останній навіть дав розпорядження трактористові Юрієві Кононському нагорнути могили, а 12 малинських рухівців однієї суботи впорядкували їх. Скоро тракториста звільнили з роботи.)
Два автобуси, які мали вийти з Житомира, були затримані в місті: у водіїв відібрали дорожні листи. Перегородили тракторами дорогу під Новоградом-Волинським і не пропустили волинян та галичан. 24 листопада житомиряни Ігор Лук’янчук та Валерій Колосівський узяли на візок легкової машини дубового хреста, якого мали намір установити на могилі, і рушили до Базара. Але поблизу с. Базар їх зупинила міліція. Дозволили йти з хрестом пішки. Тільки-но вони почали відв’язувати хреста, як над’їхало декілька автобусів з комуністичними партактивістами, які стали погрожувати перекинути їхню машину. Не пропустили. Довелося повернутися назад. (Того хреста голова Малинської районної організації НРУ Володимир Олексієнко та колишній політв’язень з Гути-Логанівської Дмитро Мазур уночі принесли в Базар і сховали в кущах: він пролежав там цілий рік.)
Тим часом у Базарі зібралися місцеві та приїжджі люди, чекали панахиди та дивувалися, чому в селі так багато міліції та чужих людей у цивільному.
Киянам удалося проїхати двома автобусами до села Пиріжки, що за Малином. Звідси дорога відгалужується на Базар, 28 кілометрів. Два ваговози перекрили дорогу. Міліцейська залога чоловік 50. Майор міліції заявив нам, що нас до Базара не пропустять, бо там стоять селяни з вилами і ломами, мовляв, він не хоче, щоб нас побили. Пропонує поїхати двом-трьом подивитися, що там робиться. Зупинив нам якусь машину.
Зголосилися Олександр Ковтуненко, Дмитро Гірченко з Київського Руху та я. У Недашках справді стоїть натовп чоловік триста. Є там і селяни, але щось надто багато явно не селян, бо декотрі й російською мовою розмовляють. У новеньких куфайках, при білих сорочках із краватками, у пижикових шапках. І без ломів та вил. Зате з однотипно написаними гаслами: «Ганьба нащадкам Петлюри та Бандери!», «Не допустимо націоналізму та екстремізму!» Валяються в калюжі два українські прапори, бланки реєстрації громадян України. Згодом ми дізналися, що годину тому цей натовп розправився тут з малинськими рухівцями, побив Володимира Олексієнка.
Розмова не вдається, суцільні нападки: «Забирайтеся до свого Львова, бандерівці!» — «Та ми з Києва, а я навіть із сусіднього Радомишльського району...» Називаємо свої імена, розповідаємо про намір провести панахиду на могилі загиблих християн. Журналіст ґазети «Радянська Житомирщина» Фурманчук старанно записує. Я теж записую — на диктофон. Це роздратувало декого. Спочатку в мене якась жіночка зірвала значок «УРП», потім одночасно вихопили торбинку з записником, сотнею листівок та ксерокопією книжки Д. Герчанівського «Вигнати окупанта» (про Базар). Диктофон згодом повернули, але вже без батарейок і кришки, яка їх прикриває, та без касети. Заштовхують нас у машину, погрожують її перекинути, якщо не поїдемо геть. Але я уперся руками у дверці, заявляючи, що не поїду звідси, доки не повернуть пограбовані речі. Укинув, що було ще в кишенях із речей, у машину і залишився сам у роздратованому гадючнику. Тут він увесь накинувся на мене.
З труднощами я добрався до майора міліції, який сидів у машині, але мене ніхто не захистив. Натовп стусанами поніс мене геть із села. Коли відпускали — сідав на узбіччі дороги, демонструючи, що не піду звідси, доки не повернуть пограбованих речей. Надто я шкодував за записником. Тоді два «професіонали» взяли мене за комір куртки та за рукава (аж ґудзики посипалися): «Знаешь, кого так водят? Баранов!» Протягнули мене метрів 300 і там, де вже не було натовпу, одночасно вдарили по печінці та лівій нирці. Мені перехопило дихання. «Уйди сам, не то ты отсюда вообще не выйдешь», «Отобьем печень и почки — тогда тебе не нужен будет твой Рух». Довелося послухатися... Підперши кулака під печінку, пішов у напрямку Пиріжків. (Через три тижні в мене розійшлася жовч, і я відлежав місяць у лікарні.)
Мене підібрали малинські рухівці, які проїхали сільськими дорогами. Володимир Олексієнко розказав мені, що годину перед тим його витягли з машини за чуба, побили, пошматувати ото прапор... Довезли мене до роздоріжжя під Пиріжками, куди вже приїхав третій автобус із Києва із народним депутатом Миколою Поровським та священиками. Майор згодився пропустити один наш автобус із десятьма нашими людьми для переговорів. Поїхав і я. Але переговори нічого не дали. «Селяни» в новеньких куфайках, білих сорочках та пижикових шапках не для того тут зібралися з чотирьох районів. З них тільки голова Народицького райвиконкому Кравченко та другий секретар Малинського райкому КПУ Дідківський назвалися, решта воліли залишитися «безіменними». Але я згодом установив імена зо двох десятків компартактивістів Малинського, Народицького, Коростенського і Овруцького районів (голова Народицького райвиконкому Кравченко, його заступник Момотенко, ІІІ секретар Народицького Василь Овсієнко РК КПУ Виговський, ІІ секретар Малинського РК КПУ Дідківський, ІІ і ІІІ секретарі Коростенського райкому Трокоз і Кисіль, інструктор райкому Бердников, голови колгоспів з Дідковичів Матвійчук, з Ушомира Лопатюк).
Житомирське обласне радіо декілька днів підряд прокручувало виступ обурених доярок, фальсифікуючи події давні і сьогочасні. Фурманчук у «Радянській Житомирщині» написав, що після «інциденту» секретар УРП, себто я, сів у машину і поїхав. Нехай читач думає, що секретарі УРП роз’їжджають, як секретарі ЦК КПУ...
Володимир Олексієнко та я подали заяви Ґенеральному прокуророві УРСР. Спочатку нам відмовили в порушенні кримінальної справи «за відсутністю складу злочину», але ми назвали десятки свідків, ба, я розшукав у Коростені одного зі своїх кривдників (Ґусєв Володимир Миколайович, голова Коростенської організації «афґанців»), але хто зважиться свідчити за мене? От якби треба було засвідчити, що хуліґанив секретар УРП — слідство назбирало б триста свідків. А так - слідство потихеньку прикрили, навіть не повідомивши нам про це. Що ж дивуватися: ще всі ті, хто вів слідство і судив мене в 1973, 1979 і в 1981 роках, сидять на своїх посадах, а то й пішли на підвищення. Департизація правничих органів як елемент правової держави не стане дійсністю, доки колишні комуністи зберігають монополію практично в усіх сферах, насамперед у формуванні громадської думки.
Треба визнати, що наш «десант» зазнав 1990 року провалу. Це сталося тому, що ми ще не мали своїх сильних структур на периферії, не маємо сильної конкурентоспроможної преси, щоб донести народові правду про його минуле, зруйнувати нав’язані десятиліттями комуністичної пропаґанди уявлення, що Українська Народна Республіка – це щось вороже українському народові. Якщо базарці, яким достатньо було одного виступу М. Поровського і декількох листівок, уже були готові сприйняти панахиду прихильно, то мешканці довколишніх сіл практично нічого про це не знали. Ми їх полишили на поталу безсовісним брехунам, які добре знають, що обстоюють. Але свідомий народ не потерпить наруги над могилами своїх предків і не дозволить ніяким визискувачам сидіти на своїй шиї.
А світлу пам’ять героїв Базара ми таки вшануємо. 21 листопада 1991 року минає 70 років з дня трагічної загибелі 359 героїв та 50-ліття арештів сотень патріотів у 1941 році. На могилі в Базарі — хоч цей уражений радіацією край і має бути покинутий людьми - має постати хрест і кам’яна плита з іменами всіх 359. Панахиду призначено на 17 листопада.
Примітка. 1991 року житомирські організації УРП, СНУМу та РУХу встановили на могилі хрести і таблицю з іменами всіх 359-ти.
2000 року коштом Об’єднання українських вояків і Української автокефальної православної церкви Великобританії на могилі встановлено пам’ятник роботи житомирського скульптора Олександра Бориса. 2002 року поблизу тих могил перепоховали рештки вояків, які загинули на полі бою. Їхні могили в лісах знайшли базарець Павло Єсипчук та житомирянин, у минулому політв’язень Сергій Бабич.
Використані матеріали:
- Овсієнко, Василь. Світло людей : мемуари та публіцистика / Василь Овсієнко. - Київ : Кліо, 2023. - С. 139 - 147.
01.06.2026
O-Sense
