УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР НАД ЖИТОМИРОМ

Важлива тема - підняття над нашим обласним центром синьо-жовтого прапора – символа нашої української свободи й державності.

З появою масової національно-демократичної організації Народний Рух України та її регіональних організацій в області учасники – рухівці почали застосовувати національну символіку: синьо-жовті прапори, найбільше – значки цих барв, герби – тризуби, співати пісню – славень (гімн) часів Української Народньої Респуліки «Ще не вмерли в Україні ні слава, ні воля».

На початку - оглядаючись, чи нема поблизу міліціянтів. Далі – все активніше, сміливіше, а тоді й із викликом владі. Особливим попитом, насамперед, серед молоді, користувалися синьо-жовті значки, вимпели, маленькі прапорці названих барв. Їх продавали рухівські активісти на автовокзалі в Житомирі разом із незалежною пресою, щойно яка почала видаватися напівпідпільно. Це газети «Голос» Товариства української мови імені Тараса Шевченка (згодом – «Просвіта»), «Атмода» - видавалася в Литві доставлялася в Україну, інші одноразово видавані національно зорієнтовані бюлетені, буклети, листівки.

Біля пункту реалізації цієї політичної біжутерії обов'язково встановлювали синьо-жовтого прапора, що здаля привертав увагу пасажирів. Займалися розповсюдженням рухівці Олександр Вєтошкін, Анатолій Харчук, Богдан Васильчук. Як правило, біля пункту завжди було людно, найбільше тут було молоді. Що пояснюється психологічно: до нового в суспільному житті  найперше налаштована молодь. Через ятку в такий спосіб було розповсюджено десятки тисяч значків, вимпелів, газет, календарів, листівок.

Поступово почали застосовувати національну атрибутику і на зібраннях активістів, опозиціонерів комуністичної влади: на міському бульварі (Старому), на вуличних зібраннях. Та вперше цілих 10 (десять) таких прапорів було піднято на зібранні у саду за пішохідним мостом, на пагорбах, де системно почали збиратися активісти в травні 1989 року. Рухівці добре підготувалися до акції, пошили десять прапорів, і в потрібний момент підняли їх у руках. Це був відкритий виклик владі. Прапори тримали рухівці Олександр Вєтошкін, Валерій Колосівський, Олександр Зазимко, Святослав Васильчук, Василь Левченко, Євген Меленівський та ще четверо хоробрих житомирців.

Міліціонери, що були тут, та агенти КГБ в цивільному почали знімати на відеокамеру процес, а на одного з учасників, Валерія Колосівського, накинулось кілька правоохоронців, аби видерти прапора. Та їм це не вдалося, його заступили друзі. Від негайного арешту його заступила Алла Ярошинська, депутатка ВР СРСР, теж була присутня на зібранні.

За матеріалами відеозйомки силовики встановили особистості всіх десяти активістів із прапорами. Їх викликали на допити і «виховні» бесіди «з пристрастю» до заступника начальника обласного управління міліції Бориса Івановича Самарського. Він кричав, погрожував, вимагав каяття за «совєршенноє злодєяніє», і запевнення що більше не буде такого робити. Один із затриманих, рухівець Євген Меленівський, маючи слабке здоров'я, отримав потужний психологічний тиск, і повертаючись додому, помер прямо в тролейбусі.

Та найбільше, наймасованіше застосування національної символіки було на стадіоні «Спартак» 21 січня 1990 року під час проведення «ланцюга єднання» Схід-Захід: Івано-Франківськ-Львів-Рівне-Житомир-Київ на відзнаку Дня Соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року в Києві на Софіївському майдані. Подія засвідчувала об'єднання в єдину державу двох українських незалежних держав: Української Народньої Республіки з центром у Києві та Західньо-Української Народньої Республіки з центром у Станіславові. Тепер «ланцюг єднання» пролягав через Житомир.

Активно і головне, дієво, готувався до події і Житомирський Крайовий Рух. Вирішили самотужки пошити сотню прапорів, для чого закупити крам потрібного кольору. Та не дрімали й спецслужби. Очевидно, від своїх агентів, вживлених в організацію, вони дізналися про наміри рухівців. Тож влада дала команду торговельним організаціям, і ті прибрали з полиць крамниць крам синьої і жовтої барви. І коли рухівці пішли по крамницях, їм чемно сказали продавці: крам необхідних вам кольорів весь розпроданий. Та їх перехитрили. Заборона ще не встигла дістатися до районів, тож якраз там і закупили вдосталь краму необхідних барв.

Прапори шили Наталія та Олександр Харчуки, Ольга Несен із донькою Оленою Стремило, пенсіонер – відставник Василь Левченко, колишні репресовані виселенці до Сибіру Ірина та Василь, Марія Довга (Алексєєва), Тетяна Пустовидко та ще кілька людей. Прапори роздавали бажаючим на вулицях під час мітингу на стадіоні. Ще півтори сотні стягів привезли друзі-рухівці з Івано-Франківська. Всього було тут задіяно до 300 прапорів, присутніх на мітингу налічували понад 10 тис. чоловік.

Опісля мітингу проведено під національними прапорами багатолюдну ходу вулицями Житомира до пам'ятника Тарасові Шевченку, де співали героїчних повстанських та стрілецьких пісень. Отак уперше Житомир осяявся маєвом синьо-жовтих прапорів. 

Та не дрімала і «п'ята колона» і спецслужби. Вони були присутні скрізь через своїх агентів, яких вербували і в Русі, або мати там своїх емісарів, щоб руйнувати організацію зсередини. Бо так, виявляється, найефективніше (з інструкції КГБ).

«Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В. Г. 22.01.1990 г.

С учетом имеющихся данных о проявлениях и замыслах националистических и антиобщественных элементов, Управление КГБ принимало меры по локализации акции «живая цепочка», символизирующей так называемую «Соборность Украины»… Большинство участников акции имели желто-синие полотнища различного формата, такого же цвета повязки, банты, значки …

С 14.00 до 17.00 участники «живой цепочки» собрались на стадионе «Спартак», где состоялся санкционированный горисполкомом митинг. На митинге присутствовало около 1500 человек, которыми было поднято 130 желто-голубых флагов».

КГБ як і водиться, применшило чи не вдесятеро число учасників мітингу та задіяних тут національних прапорів, аби применшити значущість події.

Надалі українська національна символіка все ширше використовується у місті у різних публічних заходах. Ще один витяг із того ж КГБістського джерела:

«Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В. Г. 12.02.1990 г….

Отрицательное воздействие на обстановку в г. Житомире имели выступления участников республиканского фестиваля «Червона рута», концерты которого проходили 10-11 февраля в облмуздрамтеатре. В программе, выступлениях пропагандировалась идея «самостоятельной Украины» необходимость повышения нацыонального самосознания, возрождения «загубленоъ української мови». Представителями СНУМ (Спілка національної української молоді) с Харченко Л. Е. во время концертов в зрительном зале были подняты 2 национальных полотнища».

Таких і подібних їм доносів своїм очільникам за той період є десятки. В них називаються конкретні дати, імена рухівців та їхніх спільників з інших партій та громадських організацій національно-демократичного спрямування. Їх називала вживлена туди та завербована кагебістами агентура, заслана спецслужбою. Скажу, що в Русі теж була своя служба безпеки, яка попереджувала злісні дії шпигунів, викривала їх, оповіщувала імена і виганяла з Руху. Якраз оця заслана агентура зсередини намагалась розвалити  організацію. Для цього паплюжила керівництво організації перед її членами та громадськістю, нав'язувала думку про необхідність поміняти керівний склад, бо він, мовляв, не такий, як треба. Саме так і вчать спецслужби і діють за тим же принципом. Як згодом з'ясувалося, резидентом КГБ в крайРусі був такий собі Анатолій Шевчук, працівник заводу верстатів-автоматів, комуніст, що зумів утертися в довіру до керівництва рухівської організації. Він виявився здібним провокатором і весь час діяв на руйнацію рухівських структур, чим завдав їм відчутної шкоди. Активним його помічником був Юрій Колокольцев, який паплюжив крайРух у місцевій пресі, намагався збивати на манівці учасників і прихильників Руху. Їм допомагав колишній працівник правоохоронних органів Юрій Рєзнік та ще кілька непорядних підступних людей. Та всупереч їхній зрадницькій поведінці крайова організація Руху набирала сили, зростала чисельно, поліпшувалась якісно і успішно діяла задля розбудови і утвердження Української Самостійної Соборної Держави.

Хочеться розповісти ще один просто унікальний епізод підняття в Житомирі національного синьо-жовтого прапора та прихильність до цього молодих житомирян.

22 квітня 1990 року, зранку, крайовий Рух проводив черговий мітинг, пояснюючи учасникам (а їх було кілька тисяч) позицію Руху в галузі державного будівництва. Вона була чітка і конкретна: вибороти державну незалежність України, стати членом ООН, улитися у вільне світове співтовариство. В галузі внутрішньої політики – вибудувати правову демократичну державу. Економічна основа – приватна власність на засоби виробництва, справедливий поділ загальнодержавного майна на всіх громадян держави, що проживають постійно в Україні останні 5 років. У той же час зберігалась загальнодержавна власність на критичні галузі забезпечення життєдіяльності суспільства: водо-газо-електропостачання, землю, великі промислові  підприємства загальнодержавного значення.

Вів мітинг голова крайРуху Святослав Васильчук. На зібранні було задіяно кілька десятків синьо-жовтих прапорів. Присутня була і міліція, яка, мовляв, слідкувала за дотриманням правопорядку. Керував міліціянтами заступник начальника Корольовського районного (в м. Житомирі) управління внутрішніх справ майор Павло Поліщук.

І тут двоє молодих чоловіків підійшли до ведучого мітингу і попросили для себе прапора, якого й отримали. Через деякий час ті, хто знав, що робиться, стали показувати руками на дах приміщення облвиконкому. І там (о диво!) побачили зверху синьо-жовтого стяга, що гордо майорів над будівлею. Мітингувальники зааплодували, загуділи, вітаючи таке незвичне видовисько.

Побачили це і слуги правопорядку. За наказом майора П. Поліщука вони метнулись у двір будівлі облвиконкому і встигли схопити двох сміливців, що вивісили національний прапор над обласним органом влади – обласною радою. Обох відчайдухів затримали, доставили в управління РВВС, повідомили прокуратуру, обком компартії. Терміново було проведене судове засідання. Хлопців, а це були Володимир Дубовик та Віктор Корнійчук родом із с. Високе Черняхівського району, присудили по 15 діб арешту кожному. В СІЗО їх дуже побили. Обличчя в обох були розпухлі. По завершенню 15-денного терміну затримання відбувся вже новий суд, і кожному присудили по два роки тюремного ув'язнення.

На жаль, як показала реальність, вони не були останніми на цьому тернистому шляху. 2 квітня цього ж 1990 року новообрана демократична міська Рада на першій сесії обрала своїм головою Віталія Мельничука, депутата Народної Ради України (члена фракції демократів із 128 депутатів). Одразу до зали рухівці внесли синьо-жовтого прапора під оплески депутатів і вручили голові ради, який поставив його по центру президії.

Ті ж рухівці (співголови міської організації Народного Руху України Святослав Васильчук, Вячеслав Дехтієвський та Валерій Колосівський) за дорученням зборів внесли пропозицію Раді – дозволити використання української національної символіки на території міста Житомира.

Для підготовки відповідного рішення голова Ради Віталій Мельничук доручив відповідним службам вивчити історію походження синьо-жовтого прапора, герба – Тризуба та історичної пісні – гімну «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля». Звернулися до істориків. Зокрема, до нашого відомого земляка – науковця, доктора історичних наук, професора Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, родом із Ружинського району Володимира Івановича Сергійчука.

Сесію міськради з цього питання призначили на 24 травня 1990 року. Зумисно до сесії голова міської організації Народного Руху України журналіст Святослав Васильчук написав історичну розвідку про національну українську символіку, і у вигляді брошури під назвою «Походження української національної символіки» тиражем 500 примірників видав на ротопринті міськвиконкому. Брошуру роздали всім учасникам сесії, й насамперед, депутатам, що позитивно вплинуло на їхнє волевиявлення.

Після позитивного зацікавленого обговорення теми, міська рада абсолютною більшістю голосів прийняла рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира», яким дозволила громадським організаціям, установам, громадянам використання національної символіки (синьо-жовтий прапор, герб – Тризуб та гімн «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля»… Голосували за це рішення більшість депутатів наявних у Раді національностей: українці, поляки, росіяни, євреї, чехи. Тоді ж прийнято і новий герб міста.

Ця подія сталася ще за рік до прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1991 року), за рік і три місяці до прийняття Акта про державну незалежність України (24 серпня 1991 року), в умовах тодішнього тоталітарного совіцького режиму.

Після цього прокомуністична обласна рада подавала навіть до суду на міську раду за використання національної символіки, але марно!

Український національний (невдовзі – державний) прапор, встановлений над міською ратушею ще 13 червня 1990 року всупереч волі і тиску адептів тоталітарної і антиукраїнської імперської системи – гордо розвівається над містом і донині.

Впевнений – назавжди!

Беручи до уваги, що в новообраній міській раді переважала демократична більшість, яка обрала головою ради демократа Віталія Мельничука, організація Руху вирішила вивісити національну символіку над Житомиром. З цією пропозицією керівники міського НРУ звернулися письмово до голови ради В. Мельничука, запевнивши, що організаційний бік справи Рух бере на себе: виготовлення щогли для підняття прапора, металічного латунного знака – Тризуба, пошиття прапора, врешті, встановлення щогли на фронтоні будівлі ради і закріплення її в стіні поруч із офіційним тоді червоно-лазуровим діючим прапором УРСР. Всю необхідну роботу виконають рухівці.

Голова ради задіяв для цього діючу президію (був такий орган при раді). Рухівці вирішили зайнятися справою як стемніє, аби не привертати уваги зайвих людей. Щойно стемніло, група активістів з усіма потрібними матеріалами піднялась через горище до фронтона, де мав стояти прапор.

Встановлювали прапор такі люди: Святослав Васильчук, робітники заводу верстатів-автоматів Михайло Дверник, Андрій Мельничук, Юрко Балабан (виготовляли тризуба, щоглу), Вячеслав Дехтієвський, Василь Левченко, Олександр Зазимко, Олег Хаймайдюк.

Перечислюю конкретних виконавців, бо вже згодом, до цієї справи стали ганебно примазуватися десятки самозванців, які й близько не мали до цієї події ніякого відношення.

Чому вибрали саме 13-те число червня? Тому, що наступного дня, 14 червня, комуняки скликали сесію «червоної» обласної ради. І щоб дошкулити їм, вибрали це число. Ефект від того був великий: кілька місяців підряд житомиряни ходили дивитися на новий прапор, про який ще донедавна і говорити боялися. Прапор кілька разів уночі зривали «невідомі», насправді – міліціонери, з наказу «червоних» керівників області. Та дарма! Його знову вивішували на флагштоці, будівлі міської ради. Засвідчував гордо: Українській Державі – бути!

Рухівці також встановили високу десятиметрову металічну вежу з національним прапором біля погруддя Тарасові Шевченку. Його також зривали кілька разів «слуги червоного диявола», проте наверсі з'являвся новий стяг волі.

Відтак українського прапора рухівці внесли до сесійної зали міської ради під час чергової сесії і передали її голові Віталію Мельничуку. Зробив це рухівський лідер, депутат обласної ради Святослав Васильчук та Олександр Козицький.

Вже після проголошення Верховною Радою УРСР Акту про державну незалежність України 24 серпня 1991 року та виборів Президента України і Референдуму на підтримку Акта про державну незалежність України 1 листопада 1991 року і отримання колосальної підтримки виборцями України в обсязі 90,3% 28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла Постанову про оголошення державними символами України синьо-жовтого прапора, герба – Тризуба та гімном – пісню «Ще не вмерли в Україні ні слава, ні воля», які стали масово застосовуватись на всіх урочистих владних заходах.

Та в Житомирі обласна влада не поспішала знімати прапор старий і встановлювати новий. Вельми вже це було не до шмиги їхнім прокомуністичним переконанням. Тоді депутат обласної ради рухівець Святослав Васильчук завимагав від голови обласної ради Станіслава Рашевського зняти прапор старий і встановити новий. Той почав викручуватися, мовляв, у них немає такого стяга – депутат тут же витяг із сумки синьо-жовтого прапора великого розміру і передав голові, бо передбачав такий розвиток подій. Зажадав від голови ради негайно викликати завгоспа і поміняти прапори. Що й було негайно зроблено. Сталося це останніх числах січня 1992 року.  

13.06.2025