(До 85-річчя від дня народження Святослава Карповича Васильчука)
«Кожне покоління має пройти науку патріотизму», — Святослав Васильчук.
В історії кожного краю є люди, які не прагнули слави, але своєю працею залишили глибокий слід у суспільному житті. Їхні імена стають символами епохи, а життєвий шлях — прикладом громадянської мужності, вірності власним переконанням і безмежної любові до України.
Саме до таких особистостей належить Святослав Карпович Васильчук — журналіст, письменник, науковець, громадський і політичний діяч, багаторічний голова Житомирського обласного об'єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, заслужений журналіст України, депутат Житомирської обласної ради трьох скликань, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Його біографія нерозривно пов'язана з боротьбою українців за право бути господарями на власній землі.
Сьогодні ім'я Святослава Васильчука добре відоме не лише на Житомирщині. Його знають як журналіста, який десятиліттями відстоював правду, як одного із фундаторів Товариства української мови імені Тараса Шевченка (згодом — «Просвіта») та Народного Руху України на Житомирщині, як дослідника історії українського визвольного руху та невтомного просвітянина. Але перш ніж стати одним із лідерів національного відродження, йому самому довелося пройти непростий шлях — шлях людини, яку тоталітарна система намагалася змусити мовчати.
Святослав Карпович Васильчук народився 5 вересня 1941 року в селі Антонівка Костопільського (нині — Рівненського) району Рівненської області — у буремний час Другої світової війни. Його дитинство минало серед людей, для яких Україна була не просто географічною назвою, а сенсом життя.
Батько, Карпо, мав винятковий авторитет. У молоді роки він воював в Армії Української Народної Республіки, підтримував український просвітницький рух, організував у рідному селі осередок «Просвіти», а згодом став членом Організації українських націоналістів. Після початку німецько-радянської війни він перейшов у підпілля і став надрайонним провідником ОУН. У 1945 році його заарештували радянські каральні органи й засудили до 20 років каторжних робіт. Карпо Васильчук загинув під час Воркутинського повстання 1953 року.
Мати, Текля, попри тяжкі випробування, зуміла виховати дітей у любові до рідної землі. Родина пережила переслідування, арешти й втрати, але не зреклася своїх переконань. Старший брат Андрій загинув у боротьбі з підрозділами НКВС, а сестри, ризикуючи власним життям, допомагали українському підпіллю. Для маленького Святослава це були не сторінки з підручника історії, а реальність, у якій він зростав.
Після закінчення Костопільської середньої школи юнак вирушив на Донбас. Як і тисячі молодих людей того часу, він сподівався здобути професію та самостійно будувати своє майбутнє. Проте реальність виявилася далекою від офіційної радянської пропаганди. Згодом він згадував: «Нам наобіцяли, що там нас навчать професії. Брехня суцільна! Ніхто нічого не давав, поставили канали копати».
Після роботи на Донеччині були шахти, служба в армії в Азербайджані, а потім — Воркута. Саме там, далеко від України, особливо гостро відчувалася потреба берегти свою національну ідентичність. Святослав згадував: «Ми жили тільки Україною. Слухали передачу з Києва „Для українців, що проживають за кордоном“. Ми теж вважали себе такими українцями. Ми — це старший брат Тарас, односелець Василь Червінський — син репресованого батька Петра Даниловича Червінського, який також карався тут, у Воркуті, 15 років, але вижив. Ми всі мріяли повернутися в Україну, щоб продовжувати боротьбу за нашу незалежну державу».
Ця фраза є надзвичайно промовистою. Вона розкриває внутрішній світ молодих українців, які навіть за тисячі кілометрів від рідного дому не втрачали духовного зв'язку зі своєю Батьківщиною.
У 1964 році Святослав Васильчук вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Здавалося, перед здібним юнаком відкриваються широкі перспективи. Проте саме університет став місцем його першого відкритого протистояння радянській системі.
В середині 1960-х років посилювалася русифікація освіти, звужувалася сфера використання української мови, а будь-які прояви громадянської активності розцінювалися як політична неблагонадійність. Разом із однодумцями — Вадимом Мициком, Богданом Уніятом, Михайлом Скориком, Тетяною Чуприною, Анатолієм Парфенюком, Леонтієм Даценком та Аркадієм Музичуком — Святослав виступив проти русифікації навчального процесу й низького рівня викладання окремих дисциплін. Молоді люди вимагали поваги до української мови та права на якісну освіту. Така позиція швидко привернула увагу Комітету державної безпеки.
Незабаром його викликали на допити, а в 1965 році рішенням керівництва університету відправили на так зване «перевиховання» до робітничого колективу в Кременчуці. Через рік, попри обіцянки поновити навчання, Святослава Васильчука відрахували «за націоналістичні погляди, несумісні з переконаннями радянського студента». Цей епізод став переломним. Радянська влада намагалася зламати характер молодого журналіста, але досягла протилежного результату. Випробування лише зміцнили його переконання в тому, що правда й свобода мають значно більшу ціну, ніж особистий комфорт.
Попереду були роки журналістської праці, нові переслідування через походження та громадянську позицію, переїзд до Житомира, активна участь у національно-демократичному русі та десятиліття невтомної просвітницької діяльності. Саме тут починається той період життя Святослава Васильчука, який зробив його однією з найпомітніших постатей сучасної історії Житомирщини.
«Ми всі усвідомлювали, що Декларація — це ще не кінець. Це була лише ще одна сходинка до незалежності України», — Святослав Васильчук.
Відрахування з університету не стало кінцем журналістської мрії Святослава Васильчука. Навпаки, саме цей період загартував його характер і переконав у тому, що справжня журналістика починається там, де людина не боїться говорити правду. Завдяки підтримці видатного українського письменника Олеся Гончара Святослав Карпович згодом зміг поновитися на навчанні та закінчити факультет журналістики. Для молодого фахівця це була не просто можливість отримати диплом — це була моральна перемога над системою, яка намагалася позбавити його права на професію.
Перші роки журналістської роботи минули далеко від рідної Волині. У 1968 році Святослав Васильчук переїхав до Узбекистану, де працював кореспондентом обласної газети «Кашкадарйо хакікаті» («Правда Кашкадар'ї»). Саме тут він набував професійного досвіду, вчився працювати з людьми, шукати цікаві теми та відповідально ставитися до друкованого слова. За пів року він опанував розмовний рівень узбецької мови й охоче спілкувався нею з місцевими жителями, за що заслужив їхню глибоку повагу. «Шухрат йош вазірі!» («Молодий письменник Слава!») — називали його узбеки.
Повернувшись до України, він працював у газетах «Корчагінець», «Радянське Поділля» та «Вінницька правда». Проте навіть успішна професійна діяльність не захистила його від переслідувань. Коли стало відомо про долю його батька — діяча українського визвольного руху, журналіст знову відчув тиск радянської системи. Фактично його змусили залишити роботу лише через походження та родинну біографію.
У 1978 році Святослав Васильчук переїхав до Житомира. Саме з цього часу розпочався новий, надзвичайно важливий етап його життя, який назавжди пов'язав його ім'я з історією нашого краю. Він працював редактором центру «Укрінформагропром», співпрацював із багатьма українськими газетами та журналами, друкував історичні, публіцистичні й краєзнавчі матеріали. Його статті вирізнялися глибоким знанням історії, повагою до української культури та прагненням повернути із забуття правдиві сторінки минулого.
Кінець 1980-х років став переломним для всієї України. Політика перебудови дала суспільству можливість відкрито говорити про те, що десятиліттями замовчувалося: українську мову, репресії, Голодомор, діяльність ОУН і УПА, право українців на власну державу. На Житомирщині одним із найактивніших організаторів цього процесу став саме Святослав Васильчук.
Навесні 1989 року він був серед тих, хто створював у Житомирі Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Організація швидко перетворилася на потужний громадський рух. Її осередки виникали на підприємствах, у навчальних закладах, бібліотеках, установах культури. Зокрема, в Житомирі осередки ТУМ «Просвіта» виникли на заводах верстатів-автоматів, «Хімволокно», «Електровимірювач», Льонокомбінаті, у педінституті, культосвітньому училищі, обласній бібліотеці, філії Спілки письменників України та інших установах. Саме звідси почалося масове українське відродження в області. Під керівництвом Святослава Васильчука організація вже за короткий час об'єднала сотні активістів і створила осередки ТУМ «Просвіта» як у Житомирі, так і в більшості районів області.
1989 рік став роком народження Народного Руху України — першої масової демократичної сили, яка відкрито виступила за державну незалежність України.
Святослав Васильчук став одним із засновників Народного Руху на Житомирщині та очолив його крайову організацію. Упродовж 1989–2003 років він був її незмінним керівником, організовуючи мітинги, просвітницькі заходи, конференції, зустрічі й акції на підтримку української державності. Саме рухівці стали головною рушійною силою демократичних змін, які завершилися проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року.
Однією з найяскравіших сторінок новітньої історії Житомира стала участь містян у Всеукраїнській акції «Ланцюг єднання» 21 січня 1990 року. Організатором цього заходу в Житомирі був Святослав Васильчук. Тисячі людей вийшли на вулиці із синьо-жовтими прапорами, демонструючи прагнення до незалежності та соборності України. Через багато років він згадував цю подію як одну з найзворушливіших у своєму житті.
У 1990 році Святослава Васильчука вперше обрали депутатом Житомирської обласної ради. Загалом він тричі поспіль представляв інтереси жителів області — з 1990 до 2002 року, очолюючи комісію з гуманітарних питань. Його діяльність була пов'язана насамперед із розвитком української культури, освіти, захистом державної мови, підтримкою національного книговидання та громадських ініціатив. Особливо дбали просвітяни та рухівці за відновлення на теренах Житомирщини діяльності незалежної від Московського патріархату Української автокефальної православної церкви (згодом — Київський патріархат).
У перші роки незалежності він активно працював над утвердженням української символіки, підтримував створення нових культурних осередків, сприяв розвитку бібліотек, музеїв та просвітницьких організацій Житомирщини.
Новим етапом громадської діяльності стало обрання Святослава Васильчука головою Житомирського обласного об'єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яке він очолював із 2000 року. Для нього «Просвіта» — не просто громадська організація, а продовження справи батька, який ще до війни створив осередок товариства в рідному селі. Символічно, що син продовжив ту саму місію вже в незалежній Україні.
Під керівництвом Святослава Васильчука житомирська «Просвіта» проводить наукові конференції, літературні вечори, презентації книг, конкурси для молоді, історичні читання, підтримує видання краєзнавчої літератури та популяризує українську культурну спадщину. За свою багаторічну діяльність він став одним із моральних авторитетів національно-патріотичного руху Житомирщини. Це підтверджують як громадські оцінки, так і державні відзнаки, серед яких — орден «За заслуги» ІІІ ступеня, почесне звання «Заслужений журналіст України» та державна стипендія Президента України, призначена у 2024 році.
Письменницька діяльність Святослава Васильчука є природним продовженням його журналістської та просвітницької праці. Його книги поєднують художнє слово, документалістику, історичне дослідження й особисті роздуми. Автор прагне не лише зафіксувати події, а й осмислити їх, показати роль людини в історії України.
Першою помітною книжкою стала поетична збірка «Калиновий кетяг» (2003), до якої увійшли вірші та пісні. У ній звучать мотиви любові до рідної землі, пам'яті про батьків, болю за Україну та віри в її майбутнє. Видання стало вагомим внеском у сучасну патріотичну лірику Житомирщини.
У 2010 році побачила світ книга «Вереси». У ній Святослав Васильчук звертається до витоків людської пам'яті, роздумує над історичною долею України, духовністю, відповідальністю людини перед своїм народом. Назва книги символічна: верес — рослина українського Полісся, яка асоціюється зі стійкістю, витривалістю та красою рідної землі.
Окреме місце у творчому доробку займає історико-документальна праця «Зборів», присвячена одній із визначних сторінок української історії. Автор звертається до подій Національно-визвольної війни середини XVII століття (1649 р.), прагнучи показати значення Зборівської битви та її вплив на українське державотворення. Через історичні постаті й документи він розкриває незламне прагнення українців до свободи. Адже саме за результатами цієї війни Польща визнала державну автономію Війська Запорозького (Гетьманщини).
Новим етапом творчості стала книга «По некошених травах» (2024). Це глибокий автобіографічний і публіцистичний твір, у якому автор осмислює власний життєвий шлях, згадує дитинство, родину, боротьбу батьків за незалежність України, журналістську діяльність і події українського національного відродження. Назва книги є символічною: некошені трави постають образом людської пам'яті, яку неможливо викосити чи знищити. Вони залишаються живими, як і пам'ять про тих, хто боровся за свобову України.
Особливе місце у творчості Святослава Васильчука займають історико-біографічні дослідження. Одним із найцінніших є видання «Із славетного роду Руданських», яке вийшло у кількох доповнених редакціях і було перевидане у 2022 році. У книзі автор досліджує життєвий шлях Олексія Боржковського — лікаря, громадського діяча та нащадка видатного українського поета Степана Руданського. Через історію однієї родини письменник показує тяглість української культури, важливість родової пам'яті та служіння своєму народові.
Видання «Український національний прапор над Житомиром», що вийшло у 2025 році, присвячене 35-річчю підняття українського стяга над Житомирською міською радою 13 червня 1990 року. Книга знайомить з історичними подіями, які відбулися вперше на всій Наддніпрянській (Східній) Україні в ніч із 13 на 14 червня 1990 року. Група рухівців під орудою голови Святослава Васильчука встановила над будівлею Житомирської міської ради синьо-жовтий прапор і герб — Тризуб. Книга проілюстрована світлинами учасників подій та фотокопіями офіційних документів.
Святослав Васильчук відомий не лише як письменник, а й як невтомний дослідник історії Волині та Житомирщини. Його статті друкувалися у всеукраїнських і регіональних виданнях, наукових збірниках, краєзнавчих альманахах. Особливу увагу він приділяв темам українського визвольного руху, історії «Просвіти», репресованих діячів, розвитку української журналістики, історії козацтва та духовної спадщини Полісся. Святослав Васильчук також був одним із співавторів науково-популярного видання «Козацтво Волині-Житомирщини», присвяченого історії козацького руху на теренах краю. Його праці відзначаються ґрунтовною роботою з архівними матеріалами, документами, спогадами очевидців та історичними джерелами. Саме тому вони є цінними не лише для широкого кола читачів, а й для істориків, краєзнавців, бібліотекарів і педагогів.
Багаторічна діяльність Святослава Васильчука в Житомирському обласному об'єднанні Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка стала продовженням його літературної праці. Він був переконаний, що книга, преса, бібліотека й просвітницька діяльність є найважливішими інструментами формування національної свідомості. Під його керівництвом проводилися літературні вечори, науково-практичні конференції, презентації нових видань, конкурси для молоді та заходи до державних і пам'ятних дат. Особливу увагу він приділяв роботі з молодим поколінням, адже саме молодь, на його переконання, мала стати продовжувачкою справи українського відродження.
За багаторічну працю Святослав Карпович був удостоєний почесного звання «Заслужений журналіст України», нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а також став лауреатом престижних літературних і громадських премій, зокрема імені Івана Огієнка та Степана Руданського.
Однак найбільшою його заслугою є не нагороди, а створені ним книги, статті, дослідження, сотні публічних виступів і, головне, тисячі читачів, які завдяки його праці відкрили для себе справжню історію України та Житомирщини. Його життєвий шлях залишається яскравим прикладом служіння рідному народові й неоціненним внеском у літопис нашого краю.
Життєвий шлях Святослава Васильчука є прикладом долі людини, яка ніколи не відокремлювала професію від громадянського обов'язку. Журналіст, письменник, краєзнавець, просвітянин, депутат, громадський діяч — у кожній із цих ролей він залишався вірним своїм принципам: служити правді, берегти українське слово, відновлювати історичну пам'ять і працювати задля майбутнього держави.
Для Житомирщини Святослав Васильчук став одним із тих діячів, які наприкінці ХХ століття формували новий культурний простір області, сприяли розвитку української освіти, книговидання, бібліотечної справи та громадянського суспільства. Його книги залишаються не лише літературними творами, а й документами епохи, що допомагають зрозуміти складний шлях України до незалежності.
У рік його 85-річного ювілею постать Святослава Карповича постає як символ незламності, відповідальності перед історією та безмежної любові до рідної землі. Його слово й надалі служить Україні, надихаючи нові покоління українців берегти свою пам'ять, мову та державу.
Використані джерела:
- Васильчук С. К. Вереси : поезії. Житомир : ПП Пасічник М. П., 2010. 48 с.
- Васильчук С. К. З берегів замріяного Случа : повість. Житомир : Волинь, 2011. 240 с.
- Васильчук С. К. Зборів. Житомир : Видавець О. О. Євенок, 2016. 80 с.
- Васильчук С. К. Козацьку славу збережемо! Житомирському обласному осередку «Українського козацтва» — 20 років. Житомир : Волинь, 2010. 20 с., іл.
- Васильчук С. К. По некошених травах. Житомир : ФОП Гембарський О. П., 2024. 188 с.
- Васильчук С. К. «Просвіта» — школа національного виховання та патріотичного гарту українців. Краєзнавчий календар пам'ятних дат на 2016 рік. Житомир, 2016. С. 44–55.
- Васильчук С. К. «Український національний прапор над Житомиром» (до 35-річчя підняття українського прапора над Житомирською міською радою 13 червня 1990 року). Житомир : ФОП Гембарський О. П., 2025. 44 с.
- Васильчук С. К. Із славетного роду Руданських. Житомир : НОВОград, 2021. 168 с.
- Швед О. «Дума про надрайонового провідника ОУН „Сагайдачного“ (Карпа Васильчука)». Рівне : ВАТ «Рівненська друкарня», 2000. 32 с.
04.09.2026
O-Sense
