ФЕНОМЕН МИКОЛИ МАКСИМЕНКА В УКРАЇНСЬКОМУ ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ

Народився наш видатний земляк Микола Антонович Максименко (1924 - 2024 рр.) на Житомирщині у мальовничому селі Яроповичі Андрушівського району. Має воно давню історію і свої початки бере від князя Ярополка, який заснував у цих місцях свою резиденцію і у якій відпочивав від виснажливих військових походів. Було б великим гріхом перед Богом і людьми народитись у таких красивих місцях і не стати знаменитим майстром пензля. І він ним став.

Його пейзажі, натюрморти, портрети переконливо розкривають перед глядачем поетичний світ художника, сповнений життєрадісним почуттям любові до людини, до рідної природи. Саме поетичність стала однією з основних якостей художньо-образного мислення митця.

Краса рідного Полісся, що запала в душу художника ще в дитинстві, переплавилась на неповторні образи, сповнені глибокої людяності та сердечності. Це художник ліричного складу, з оптимістичним світосприйняттям. Головна риса його таланту це органічне і глибоке відчуття кольору. Це саме те, що виділяє живописця, художника-фронтовика з-поміж інших і робить його знаменитим.

Творчість житомирського митця Миколи Максименка відома не лише в Україні, а й у світі. Його полотна представлені у більшості музеїв на батьківщині, а також за рубежем. Особливо маестро цінують у Франції, де його добре знають і де він має багато прихильників. Він – глибоко національний мистець і звання народного художника України, лауреата національної премії України імені Тараса Шевченка, Почесного академіка НАМУ носив достойно і по заслузі.

Глибинна народність художника спонукає мистецьку критику до серйозного дослідження його творчості, як  явища не лише глибоко національного, але й світового. Це ще більше стає зрозумілим тоді, коли знайомишся з творчим шляхом мистця. Коли дізнаєшся, бачиш, що все життя він відчував спорідненість і вчився в іспанця Веласкеса, і мистецтві стародавнього Єгипту, давніх японців і китайців, старих майстрів Голландії, у французів кінця XIX – початку XX століть, у Рубльова і Врубеля, в українців Пимоненка, Васильківського, Світославського… В  той же час його формувало й середовище, в якому він жив.

Він дружив зі своїми сучасниками – Миколою Глущенком, Сергієм Шишком, Тетяною Яблонською. За силою і значенням його мистецтво саме їхньому мистецтву і рівнозначне. За витонченістю та ніжністю письма, за поетичністю його живопис стоїть в одному ряду з малярством Федора Коновалюка, Євгена Волобуєва, Олександра Минки. За колористичною дзвінкістю – споріднений з творами кримчан Петра Столяренка та Федора Захарова. А за світосяйною силою та символічністю кращих творів Максименка і порівняти ні з ким.

Символічність і монументальний лад натюрмортів майстра (а саме в цьому жанрі, на нашу думку, найповніше виражена творча особистість Миколи Максименка) є найвизначнішими ознаками його мистецтва.

Для аналізу вибрані найбільш виразні, характерні твори. В деяких випадках названий твір ми намагалися проаналізувати всебічно. Тому може видатися, що почасти відступаємо від викладу конкретної ідеї. Проте, за цим завжди стоїть необхідність висвітлення ідеї загальної – творчості художника як такої. Тому щоразу намагаємося піднятися на вищий щабель, додаємо новий кут бачення, долучаємо нові подробиці змісту мистецького феномену Миколи Максименка.

УКРАЇНСЬКІСТЬ КОМПОЗИЦІЇ ТА ВЕЛАСКЕС.

МАКСИМЕНКО – КОЛОРИСТ

«Вперше зустрічаю такого майстра монументального ладу натюрморту», - сказала про Миколу Максименка ще в 1971 році авторитетний латвійський мистецький критик Галина Карклинь. Що мовила б шановна поціновувачка тепер, коли талант її улюбленого художника за останні 30 років досяг небувалих  вершин майстерності?

«Я років 10 бився: як писати живопис монументальний?», - зізнавався мистець.

1998 року ним написаний «Кримський натюрморт», один із багатьох його творів, композиція якого побудована так, що у верхній частині картини відсутній вільний простір, компактна маса плодів і посуду займає майже всю висоту картини. Таке компонування було відмітною особливістю творчості італійця Караваджо, що надавало образу монументального і ніби надприродного характеру (за визначенням Ортегі-і-Гассета). Караваджо згадуємо тут не випадково, оскільки він мав вплив на іспанця Веласкеса, котрий свого часу став для Максименка великою знахідкою і потрясінням: «з репродукціями Веласкеса я спав…». Про вирішення простору в картині Микола Максименка говорить так: «Мені хочеться оте далеке від мене – прилучити до себе, а те, що від мене близько, - подати аж туди, вдалину, щоб робота була декоративно-площинною, як килим. Тоді вже об’єм мене не цікавить». Таким чином за максимального зближення просторових планів і реалістичного вирішення тривимірності – за такого способу вираження – маємо українську національну образотворчу форму. Тривимірність поєднується з площинністю, двовиміром, професійний спосіб вираження – з народним.

Тенденція не підкреслювати осяжність зображення якраз і властива Веласкесу. Завдяки цьому предмету його твори не стають, власне, тілесними об’єктами, а перетворюються в зорові образи. Так і в «Кримському натюрморті» Миколи Максименка: фрукти, посуд, голубий килим – це своєрідні «привиди», створені грою кольору.

Максименку, як і Веласкесу, властивий яскраво виражений колоризм. Як і Веласкес, Максименко нібито ніколи не відривається від натури і все одно досягає дивовижного багатства і вишуканості колірного вирішення. Це і дає привід деяким авторам, що пишуть про цього художника, називати його творчість «мистецтвом для мистецтва». Одначе, це не так – з огляду на глибинний символізм, а отже – фундаментальну природну змістовність творчого світогляду мистця.

«Кримський натюрморт» позначений ще й іншими рисами «українськості»: центричністю і симетричністю композиції. Зображені плоди і посуд, хоч і здаються розташованими у вигляді правильної піраміди, насправді утворюють коло. Створюється враження живої гармонії та цілісності ще й тому, що натюрморт розташований у центрі квадратного формату полотна. Ця центричність – як коло-світ, як відображення квінтесенції сили і багатства природи – художником продумано посилюється ще й тим, що дари землі і рук людських розміщені на тарілі круглої форми.

ГЛИБИННИЙ СИМВОЛІЗМ.

ПОЄДНАНІСТЬ «ЗЕМНОГО» Й «КОСМІЧНОГО»

Мистець славить потугу земну, захоплюється природою, славить світ. І в цьому захопленні красою і величчю землі, звичайно ж,- наше українське архетипальне світославство – одна з найпомітніших ознак творчості Миколи Максименка, певне – визначальна ознака.

Це світославство – також і в силі та в звучності барв натюрморту, живопис якого позначений частотою кольорів. «Я набирався кілька років сил,- говорить автор, - а потім місяців два писав. У мене в душі кипіло. Не розумів – творчість це чи сон. Ніч була чи день…». «Отак воно робиться, все замішане на крові. А не просто – пензликом повезькав – і видав на-гора…», - підсумовує. І сповіщає ще одне, надто суттєве: «Фарби – змішувати не можна, фарби – це жива істота… Кров не змішується…».

Малярство Миколи Максименка, як і його кумира, геніального Веласкеса, побудоване на застосуванні вальорів, тобто – переходах і співвідношенні відтінків одного кольору. Будучи великим майстром творення світлоповітряного середовища, мистець досягає матеріально відчутної енергетичної дії світла. У «Кримському натюрморті» воно ще більше посилюється завдяки застосуванню м’якого, неяскравого, шляхетного тла, на якому відбувається, за визначенням самого автора, «гра» чи «свято» - тобто максименківське, українське світославство.

Характерною ознакою мистецького бачення є цілісність сприйняття світу, розуміння, вірніше – переживання невіддільності земного і космічного. От і в аналізованому творі, в лівому верхньому його куті – вузенька блакитна смужка неба. «Це – вікно у космос»,- говорить мистець. А ось і ставлення його до кольору: «Голубе – це космос. Ми ж звідти прийшли, з космосу…».

Архетипальність творчого світогляду художника, глибинний символізм, що особливо вражає в останніх за часом виконання творах, спостерігається в «Натюрморті з хризантемами» (полотно, олія, 93х114) 1999 року.

Взаємопроникнення земного і небесного начал відбувається вже на рівні предметному: килим, на якому розташовані посуд, квіти і фрукти, написаний таким світлосяйним (його енергія буквально сліпить око), що видається категорією Всесвіту. До ознак його «космічності», окрім світла, належить орнамент ткання (квіти – наче зорі небесні), а також кольори: білий, вохристий і голубий (що густішає через сині – до фіолетового, улюбленого митцем кобальт-фіолету). Щодо білого кольору, котрий мистець також дуже любить, то школу письма його він пройшов в академіка Ігоря Грабаря, який говорив початківцю в 1946 році: «Якщо не навчишся віднаходити тисячу його відтінків, - не напишеш чорного». Максименко навчився. Так само освоїв і синій, і золотавий (жовтий). Якої потужної сили і краси білий колір у художника, видно на прикладі «Ірисів» року 1985 або «Натюрморту з динею» року 1988.

Та продовжимо аналіз образності «Натюрморту з хризантемами». Справляючи враження «небесного», килим у творі, звичайно лишається витвором земним. Оця подвійність змісту (не дуалізм, але амбівалентність), яка є чудодійним синтезом виявлена і в колориті: світло килима – біле, вохристе, жовте – яке виходить із Всесвіту – білого світу, з космосу – зоряного синього неба, - сполучається з жовтим земним («жовте – це життя!», - говорить мистець): квітами у вазі та килимом, що посилюється ще й іншими земними складовими – білим, жовтим і червоним посудом і плодами, зеленою вазою відбувається також постійний перегук – гармонія форм: «круглі» – «зорі космосу» - зіставлені з круглими квітами – живими хризантемами, а також округлими формами посуду і плодів. І навіть килим – «космос» - круглиться: іде хвилею – спіраллю-безконечником. Промовляючи ще однією архетипальною ознакою – вічною рухливістю (як рухається чи змінюється інтенсивність світла та кольорів у творі), рухом життя і Всесвіту.

Та тут прочитується ще одна образність українців, більш древня. Втілене світло це чоловіче начало, символ вогню, жовтий колір, поєднується із втіленим жіночим началом – водою, яку завжди символізував колір синій.

Зі спостережень за світовим мистецтвом Микола Максименко виносить таке судження: «Феофан Грек привіз на Русь ікону темну. Андрій Рубльов – пішов не пленер, він – перший імпресіоніст. З темної ікони він зробив світлу. Звідки у нього знання золотавого тла стародавнього Єгипту та імператорського Китаю? Різні кінці світу, а прийом – один і той же…».

Глибока традиційність об’єктивно «прочитується» і в орнаментиці натюрморту, яка також позначена вищою божественною силою і яка, за давнім звичаєм, сповняла ритуальну, оберегову функцію (зображення зірок, ніби «очей» Всесвіту, у вигляді квітів): за спостереженнями відомого дослідника Ігоря Пошивайла, центральне місце композиції трипільського орнаменту займали зорі, сонце, пізніше трансформовані в квіти. «Орнаменти ж … пов’язують узагальнені космічні сили з осучасненими земними реаліями, містичне з мирським».

Хвилюючою містичністю відзначається картина Миколи Максименка 1998 року – «Соняхи», що, як і більшість натюрмортів мистця, є натюрмортом у пейзажі. Власне, це – умовна назва жанру, яким часто послуговується мистець. Насправді – це укрупнений показ фрагмента живої природи з неодмінним включенням навколишнього простору. Тут також діє прийом зближення планів, перенесення дальніх предметів на передній план. Це «килимове», «народне» сплощення композиції є логічним відповідником самій темі (самому мотиву). Картини – зображення «демократичних», «народних» соняшників.

«МАЛЮЮЧИ ДЕРЕВО, Я ПИШУ ЙОГО ПОРТРЕТ: ХАРАКТЕР І ПСИХОЛОГІЮ»

Дива починаються вже в характері малюнка, що свідчить про блискучу майстерність Максименка як рисувальника. І ми пригадуємо, що вчителем Миколи Максименка (в Магнітогорську, в художній студії) був видатний мистець, народний художник РСФСР, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, лауреат Державної премії професор Борис Дегтярьов, у якого наш мистець перейняв конструктивну графіку і рисунок. Ця майстерність рисувальника дає змогу художникові творити яскраві образи, оскільки дозволяє з великою точністю передати характер зображеного, а, за його визначенням, образ і є характером. Він каже: «Я пишу не пейзаж, я пишу портрет. Портрет дерева, гори, неба. Це як жива людина. Мертвого нічого немає. У кожного дерева – свій характер. Краєвид – це живе». А ще говорить, що, пізнаючи природу, пізнати її до кінця ми ніколи не зможемо.

Роблячи композицію «Соняхів» площинною, автор наближає природу до нас впритул – тобто показує її з граничною ясністю, чіткістю і навіть…з яснобаченням. Художник ніби сам перетворюється в об’єкт зображення. А у глядача не зникає відчуття його непізнаності. І нібито освоєний світ залишається за сімома замками. Ну що за сила у тому соняшникові? Що за таїна? А таїна є. Бо художникові відкрився такий його образ – такий рух, така сила, така лінія, маса, така пластика і багатство, складність пластичних поєднань, що мимоволі виникає думка не лише про непізнаність очевидного – факту, об’єкту, явища – але й про його непізнаність! А це поєднується з переконанням художника: «Я завжди намагаюся писати з натури. Природа мене настроює. Від неї надходить якась потужна енергетика.»

Максименко називає сонце Богом. А соняшник – «живим сонцем». Наближаючи природу до себе, художник ніби й сам хоче нею стати. Пригадаємо: «Образ – це характер, малюючи щось із природи, я пишу його портрет…». Таким чином, мистець не лише одухотворює, одушевлює природу,- він її олюднює.

НАРОДНІСТЬ ОБРАЗІВ. МУЗИКА У ТВОРАХ МАКСИМЕНКА

Глибока народність позначається і в тлумаченні образів картини «Соняхи». «Як за дівчатами хлопці бігають, так соняхи – за сонцем»,- каже з усміхом художник про стиглий соняшник: «Цей дід натрудився», про квітучі: «А ці хлопці ще гуляють». «То дід і промовляє стиха: гуляйте, гуляйте, хлопці, ще й до вас старість надійде…».

Про своїх героїв, але вже в іншому творі з соняшниками – «Літо на Поліссі» 1998 року – він говорить: «Ці танцюють, як захмелілі… Кум перед кумом викаблучується…». І одну зі складових свого мистецького світогляду – фольклорність – опукло висвічує прадавнім висловом: «Хто з ким, з которою, я – зі своєю Федорою…».

Національне за формою мистецтво Миколи Максименка – глибоко національне й за змістом.

У висловлюваннях митця виявлено його бачення музикальності твору. Ось ще один штрих. Про листки старого «героя» із «Соняхів» він говорить: «А ці листки, як литаври б’ють». І, взагалі, не втомлюється повторювати: «Живопис – це музика, звук», додаючи: «Музику я так відчуваю – ви собі навіть не уявляєте!».

Звертає на себе увагу орнаментально-ритмічна побудова кожного твору Миколи Максименка. Як і в традиційному народному мистецтві, вона – надзвичайно гармонійна і довершена.

МИКОЛА МАКСИМЕНКО: «ДО ПОЇЗДКИ В ЄГИПЕТ МОЄ МАЛЯРСТВО БУЛО ЗОВСІМ ІНШИМ» 

Певний час художник вивчав східне мистецтво. Його вабили строга форма рисунка і ритм, а також декоративність творінь китайців та японців. Ті риси, які постійно удосконалював у своєму мистецтві й він сам, щоб вийти на вищий рівень образності. Щоб пізнати себе. Бо великою мудрістю є судження: «Хто пізнає себе, той пізнає світ». Мистець завжди відштовхувався від власного бачення і знання: його вабили вершини світової образотворчості – класичне голландське малярство, Далекий Схід, стародавній Єгипет, Веласкес, французи кінця XIX – початку XX століть, Андрій Рубльов.

Та хіба тільки нами він «перехворів»? А Сурбаран? А Гойя? А українське класичне малярство! І вплив світового мистецтва на його творчість можна проілюструвати одним із його зізнань: «Моє малярство до відвідин Єгипту – було чорно-білим…». Скільки ж для його творчості значили подорожі до музеїв, картинних галерей, палаців та храмів Франції, Іспанії, Італії? Читач може уявити це з його слів: «Те, що нам показувати в репродукціях,- ніщо у порівняні з вивченням великих оригіналів!».

А саме вершини і є дороговказами!

Отак українець Микола Максименко входив до світового контексту, вбираючи найвищі мистецькі досягнення людства. Тому маємо повне право говорити про нероздільність його творчості зі світовим мистецтвом.

Вочевидь, Максименко розвивав самого себе, ті начала, що проявились у його ранніх роботах, представлених ще на першій персональній виставці 1947 року. Саме тоді його, 23-річного, прийняли до Спілки художників. Саме тоді з такою прихильністю ним опікувались видатні мистці і педагоги Ігор Грабар та Борис Дегтярьов.

Далеко не кожному майстрові вдається розбудити в собі архетипальне художницьке мислення. Миколі Максименку це вдалося. Про деякі з його складових ми вже сказали.

І в характері усієї його творчості переважають поетичність, ліризм. Святість і урочистість.

Як і художники далекої Японії чи Китаю, він не просто малює природу, він нею живе, живе в ній. Як і за законами давньокитайської естетики, об’єктом його зображення є не сам пейзаж,  але стан природи, який невловимо міняється, - це перше. Друге: в опоетизованій конкретності в кращих його творах обов’язково проступає символізм. Про природу він говорить: «Дерева теж – і радіють, і плачуть…». Чимало авторів, які писали про Миколу Максименка, визначали його мистецтво як оптимістичне, а його самого як оптиміста. Але в ньому насамперед, потрібно бачити мудреця. Не треба забувати, що пережив художник на своєму віку, в умовах якого режиму їв хліб щоденний. Тобто життєрадісність, бадьорість – не завжди його супроводжували. І далеко не всі сторони його буття були світлими. Є у нього натюрморти з настроєм не лише мінорним, але й пригніченим. Навіть декоративний мальовничий «Бахчисарай» - цей архітектурний пейзаж 1989 року – не є оптимістичним. Орнаментальний яскравий його стиль «не в силі» приховати серйозного, зваженого, об’єктивного, навіть суворого погляду художника на предмет зображення. Мистець тут не «оптимістичний», а «історичний».

Самого поняття «ханський палац» виточеній українській натурі досить, щоб пензель не веселився безжурно. За ясністю фарб у картині зачаїлося щось таємниче і загрозливе.

Життя і творчість Миколи Максименка пов´язані з Житомирщиною. Тут він народився і виріс, сюди повернувся солдатом, переживши важкі випробування і поранення на фронтах ІІ-ї Світової війни. У 1943 році при звільненні України, наполовину втративши зір, писати не перестав. Навпаки, жага до малювання стала ще дужчою. По сто малюнків на день. Щоб не втратити навички. І навіть на фронті, кожної вільної хвилини малював. В одній руці тримав зброю, а  в іншій - пензля. Втративши праве око і з безліччю осколків в голові, які спричиняли страшенні головні болі він жив і творив. І не просто малював. Він став одним із найвідоміших митців України. Його життєвим кредо був принцип «ні дня без роботи». Пройшовши крізь воєнні лихоліття від самого початку до переможного кінця, писав лише барвисто-соковиті та оптимістичні роботи, що лікують і дарують радість. Так вирішив МИТЕЦЬ І ВОЇН,  який вижив після страшенної війни і 5 років бачив навколо себе лише смерть та горе. Це  самородок, який з’явився на світ на благодатній Поліській землі. Він мав величезний талант, подарований Всевишнім і помноживши його на титанічну працю, ще за життя став класиком українського образотворчого мистецтва. І уже сьогодні в науковому обігу присутній такий термін, як знамениті «максимівські натюрморти», у яких потужними потоками світла і повітря поєднані натюрморт з краєвидом. Вони особливі і неповторні. А ще світила української медицини – чисельні шанувальники творчості маестро називають їх цілющими за потужний енергетичний заряд оптимізму та радості від їх споглядання.

МАЕСТРО НАТЮРМОРТУ І НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ МАЙСТЕР ПОРТРЕТУ

Миколу Максименка називають МАЕСТРО натюрморту. Проте і в жанрі портретного живопису митець досяг неабияких вершин.

Настрій одного із портретів автор точно визначає у його назві: «Елегія». Всі його портретовані – люди зовсім не поверхові, не пустотливі і не розсмішені, навпаки – змістовні, з глибокими – не рідко драматичними переживаннями. Всім поціновувачам так званого «оптимістичного» Максименка варто нагадати «Автопортрет» художника 1984 року виконання, трагізм якого просто потрясає. Пригадую його слова, слова героя-фронтовика, учасника вигнання нацистських окупантів з рідної землі, кавалера орденів Слави, 2-ї Світової війни І ступеня, Трудового червоного Прапора, багатьох інших нагород: «Коли мене поранили в голову і я був на межи життя і смерті, отоді й зрозумів: потрібно поспішати у творчості, бо залишилось після поранення лише одне око, а воно мусить бачити за два. Думав, якщо виживу, моє мистецтво буде світлим і життєрадісним».

Надзвичайно цікавим жанром у творчості Максименка є портрет, де він також сказав своє слово. У декотрих портретах він вирішує проблеми кольору чи рисунка. Є майстерні психологічні портрети. Згаданий автопортрет – визначний художній образ. Є твори, які належать до найвищих досягнень в українському портретуванні. Наприклад, «Жінка з Півночі» 1972 року. Це – зображення вчительки-музиканта, яка буквально змінювалася, коли сідала за фортепіано. Поясне відтворення якутки у шапці-малахаї автор виліпив мазками, наче скульптор. Натхненний звучанням музики Бетховена, за два сеанси він явив світові дивної сили й буремності характер. Високі дуги брів, які горбатяться, немов напнуті луки, і ламаються посередині, шишкуватий лоб, очі – ніби з блискавками у погляді, - цей динамізм форм значно підсилений контрастним звучанням барв: червона гаряча гама має потужні вкраплення синього і зеленого.

Великого Дієго Веласкеса ще за життя називали «художником Істини». Микола Максименко знав про це. Він і сам – художник Істини. І це одна з його визначальних рис. Йому притаманне було постійно присутнє відчуття своєї спорідненості з рідною землею і рідним народом, відчуття історичності життя і своєї вписаності в історію. Це світовідчуття стало світоглядом. Історизм мислення взаємообумовлений розумінням неминучості історичного життя у творчості. А початок цьому – простий і вражаюче доказовий: він дивиться на світ через свою душу, через самого себе, втілюючись у те, що найближче до нього, що співмірне йому: соняшник, порічки, хризантеми, квітучу шипшину чи калину, чи навіть цибулю, народний килим, а через них – бачить увесь світ. Всесвіт – через малу деталь, через фрагмент, через частину, через самого себе, яких пізнав досконало. Прив’язаність до землі?  Так! Але він все життя прагнув дивитися на землю з гори, літати над землею, як і досі літає над нею, але вже  у інших світах. І часто у творах своїх зображував краєвиди з висоти пташиного польоту.

ПОГЛЯД «ЗГОРИ». ВІДКРИТТЯ ІСТИНИ

У «Седнівських просторах» 1981 року погляд автора на землю – з висоти, понад зображеними птахами. Та глибинний зміст цього – в іншому.

І в «Озимині» 1980-го, і в «Осені в Карпатах» 1983-го, і в «На батьківщині Максима Рильського» 1987-го, і в «Таврії» 1989-го, і, звичайно, в серії полотен 1999 року («Блакитна річка», «Пряжево», «Поліський краєвид») – не просто погляд з грандіозних висот над Землею, з глибин космосу. Це той рівень духу творчості, коли митець досягає такого стану досконалості, що відбувається з’єднання його душі з Богом, внаслідок чого він споглядає всю повноту Істини.

ІСТОРІЯ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

Історизм художника – властивість непроминальна. Малюючи пейзаж рідного села Яроповичі, він зобразив хмари в небі начебто драконами, що зійшлися у смертельному двобої: переживав про те, як татари обложили рідну фортецю князя Ярополка і яка люта січа тут була. Сам же краєвид написаний щільним корпусним письмом, огрублено, щоб викликати у глядача відчуття сивої жорстокої старовини у всій її відвертості і простоті.

Малюючи «Старий Зв’ягель», дивився на нього очима Лесі Українки: шлях до її купальні пролягає через споглядання скандинавських прибульців – стародавніх льодовикових валунів, що зупинилися коло річки.

Намалювавши згадану «Таврію», зобразив її ледве чи не в стадії становлення – коли ось-ось завершиться вулканічна діяльність. Розжарена земля нині парує та ніжиться у синяві прохолодних хвиль моря.

Всі поїздки свої у Карпати (8-10 років підряд, весною і восени, як і до Криму та Білорусі) він здійснював фронтовими дорогами, по місцях воєнних подій. Він не просто митець. Він завжди залишався воїном – захисником рідної землі від нацистських окупантів.

У ньому постійно перебував дух найзлободеннішої реальності.

1991 року «Кактуси» він присвятив подіям у Верховній Раді України, гірко символізувавши бійки депутатів того далекого часу за незалежність і демократичний шлях України, «підстеливши» під них «народну основу» - народний килим (тло для кактусів), червоний колір якого також є символом, знаменуючи криваву боротьбу «не на життя, а на смерть» - у рік загибелі радянської тоталітарної держави.

Закінчуючи це коротеньке дослідження творчості великого майстра, хочеться сказати: натюрморти Миколи Максименка – це нове слово в українському мистецтві. Ніхто з наших митців не включав свій натюрморт у світлоповітряне середовище. Ніхто так не монументалізував його, як Максименко, ставлячи на передній план і вивищуючи над простором, що розташовується на дальніх планах картини. Ніхто не поєднував натюрморт, як частку природи, з усім її огромом, з краєвидом, який розгортається за натюрмортом. Образ у Максименка увесь прозорий («я все бачу прозорим»,- говорить маестро). Його натюрморти наскрізь омиваються потоками світла і повітря. А ще художник писав їх дивовижно яскравими кольорами. Повторити «максимівські» натюрморти сьогодні не по силі жодному майстру пензля. Світлосяйна сила кращих творів Максименка неповторна  і в цьому геніальність художника із Житомира. І, звичайно, вражає і захоплює дивовижна малярська досконалість нашого художника.

Володимир Підгора, Заслужений діяч мистецтв України, мистецтвознавець

Валентина Забродська, Заслужена журналістка України, дружина художника

 ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ АНТОНОВИЧА МАКСИМЕНКА

• 1924 - Народився 31 січня у с. Яроповичі Андрушівського району Житомирської області в селянській сім’ї.
• 1931 – 1938 - Навчається в Яроповицькій середній школі. Уроки малювання з натури масляними фарбами бере у заїжджого київського художника А. Т. Осадчого.
• 1935 - Малює олівцями свій перший дитячий портрет Т. Г. Шевченка, і сповнений почуттям гордості, вивішує його для огляду односельчанами під стріхою власної хати.
• 1938 - Переживши важкі часи голодомору, сім’я Максименків (батьки і троє синів) переїздить до Магнітогорська.
• 1938 – 1942 роки - Навчання в Магнітогорській СШ №30. Отримав атестат про середню освіту і намагався добровольцем піти на фронт.
• 1941 – 1942 - Навчається в художній студії заслуженого діяча мистецтв РРФСР, народного художника РРФСР, члена-кореспондента Академії мистецтв СРСР, лауреата Державної премії СРСР Б. Д. Дегтярьова, який під час Великої Вітчизняної війни був евакуйований з Москви до Магнітогорська.
• 1942 – 1943 - Курсант Таллінського військово-піхотного училища. Навчання проходило у м.Тюмені, куди евакуювалось училище.
• 1943 - Важке фронтове поранення на підступах до Дніпра.
• 1943 – 1945 - Лікування в госпіталі і повернення на фронт.
• 1945 - Втративши на половину зір 0,9 (ліве око) і маючи тяжке поранення у голову, демобілізований з лав Червоної Армії.
• 1945 – 1946 - Навчається в ізостудії під керівництвом Г. Петкова при Магнітогорському палаці металургів.
• 1946 – 1948 - Працює художником в художній майстерні «Всекохудожник» м. Магнітогорська і водночас навчається в художній студії, якою керую найавторитетніший художник Уралу, Заслужений діяч мистецтв РРФСР Г. Я. Соловйов.
• 1948 - Стає кандидатом у члени Спілки радянських художників.
• 1947 – 1948 - Поїздки з Магнітогорська до Москви, де навчається у видатного живописця І .Е. Грабаря.
• 1948 - Повернення з Уралу на Україну у м. Рівне. Працює керівником Ізостудії міського Палацу піонерів.
• 1949 – 1965 - Переїзд на батьківщину до м. Житомира. Працює консультантом з образотворчого мистецтва Будинку народної творчості, художником художнього фонду УРСР.
• 1960 - Прийнятий до Спілки художників СРСР. Нагороджений медаллю «За трудову відзнаку».
• 1965 – 1975 - Головний художник Житомирських художніх майстерень.
• 1971 - Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
• 1974 - Присвоєно почесне звання Заслуженого художника України.
• 1960 – 2016  - Організовує 25 персональних виставок. З них: 4 республіканські у м. Києві і всесоюзна у м. Ялті.
• 1960 – 2016 - Учасник всесоюзних, республіканський і міжнародних (Лісабон, Прага, Токіо, Тарнов, Загреб, Акрополь і т. д.) художніх виставок. Неодноразово обирався до складу правління та ревізійної комісії республіканської Спілки художників України.
• 1960 – 2004 - Виїздив на пленер в Крим, Карпати, Чернігівщину, Київ, Хмельниччину, Рівненщину, Тернопіль. Пішки сходив і вималював рідну Житомирщину.
• 1966 - Керівник творчої групи художників України, яка працювала в Седнівському Будинку творчості.
• 1970 – 1980 - Творчі подорожі до Білорусі.
• 1972 – 1980 - Творчі подорожі на Кавказ.
• 1979 - Учасник Всесоюзного пленеру художників-ветеранів 2-ї Світової війни в Будинку творчості ім. Коровіна в Гурзуфі.
• 1985 - Нагороджений орденом 2-ї Світової війни І ступеня.
• 1988 - Керівник творчої групи художників під час Міжнародного пленеру в болгарському місті Плевен.
• 1988 - Учасник всесоюзного пленеру художників-живописців в будинку творчості ім. Коровіна в Гурзуфі. Художній керівник – заслужений художник РРФСР В. А. Дрезніна.
• 1989 - Учасник Всесоюзного пленеру художників-ветеранів в Будинку творчості ім. Коровіна в Гурзуфі. Художній керівник Ю. А. Цишевський.
• 1990 - Учасник Всесоюзного пленеру художників-ветеранів в Будинку творчості ім. Коровіна в Гурзуфі. Художній керівник – заслужений художник РРФСР А. Д. Соколов.
• 1992 - За серію пейзажів «Україно моя» присвоєно державну премію України ім. Т. Г. Шевченка.
• 1994 - За значний особистий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва присвоєно почесне звання Народний художник України.
• 1994 – 2001 - Поїздки за кордон. Відвідав Італію, Іспанію, Францію і Єгипет.
• 2007 - Художник живе і працює у Житомирі.

ВИСТАВКИ

• 1948 – 1969 - Постійний учасник обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок.
• 1970 - Виставка українського живопису (Італія).
• 1971 - Міжнародна виставка (Бельгія).
• 1972 - Персональна виставка (Греція, Акрополь).
• 1979 - Виставка українського сучасного живопису (Югославія, Загреб).
• 1984 - Всесоюзна персональна виставка (Україна, Ялта).
• 1985 - Виставка «Образотворче мистецтво УРСР» (Росія, Москва).
• 1986 - Персональна виставка (Німеччина, Берлін).
• 1986 - Виставка «Живопис і графіка сучасних художників УРСР» (Болгарія).
• 1986 - Підсумкова виставка 7-го Міжнародного пленеру з живопису (Болгарія, Плевен).
• 1987 - Виставка «Братерство у зброї – братерство у праці» (ПНР, Тарнов).
• 1998 - Всесвітня виставка «Експо-98» (Португалія, Лісабон).
• 2001 - Виставка ЖООНСХ, присвячена 10-й річниці незалежності України (Білорусія, Мінськ).
• 2004 - Виставка, присвячена 80-річчю митця у Житомирському краєзнавчому музеї.
• 2006 - Персональна виставка в Національному музеї Т.Г. Шевченка (Україна, Київ).
• 2009 - Персональна виставка з нагоди 85-річчя в Житомирському обласному краєзнавчому музеї.
• 2014 - Персональна Виставка в Будинку художника Житомирської обласної організації НСХУ.
• 2015 - Персональна виставка в Центральному Будинку художника м. Києва.
• 2016 - Персональна виставка портретного живопису в галереї «Корнерс», Київ,  Андріївський узвіз.
• 2019 - Персональна виставка з нагоди 95-річчя в Житомирському обласному краєзнавчому музеї.
• 2019 - Персональна виставка в приватній галереї «Тауерс», м. Київ.
• 2024 - Персональна виставка «Крим наш. Весна надії», м. Житомир, Дім української культури.
• 2024 - Персональна виставка «Крим наш. Весна надії», музей історії м. Бердичева.
• 2024 - Персональна виставка «Я України син», Звягельський меморіальний музей Лесі Українки.
• 2024 - Персональна виставка «Полотна, що здивували світ», Звягельський музей родини Косачів-Драгоманових.
• 2024 - Персональна виставка «Полотна, що здивували світ» в Будинку художника Житомирської обласної організації НСХУ.
• 2024 - Персональна виставка до 100-річчя Миколи Максименка в Житомирському обласному краєзнавчому музеї.

ОСНОВНІ МУЗЕЇ І УСТАНОВИ, ДЕ ЗБЕРІГАЮТЬСЯ ТВОРИ М. А. МАКСИМЕНКА

• Волинський музей
• Вінницький краєзнавчий музей
• Луганський музей
• Державний музей українського образотворчого мистецтва (Київ)
• Дніпропетровський художній музей
• Донецький художній музей
• Житомирський краєзнавчий музей
• Житомирське обласне управління культури
• Закарпатський художній музей
• Запорізький художній музей
• Звениченська картинна галерея
• Івано-Франківський краєзнавчий музей
• Національний музей Т.Г. Шевченка (Київ)
• Кіровоградський краєзнавчий музей
• Краматорський музей
• Кременчуцький краєзнавчий музей
• Криворізький історико-краєзнавчий музей
• Львівський природничий музей
• Лубенський краєзнавчий музей
• Магнітогорський краєзнавчий музей
• Народний музей студентського колгоспу «Україна» (Коростишівський р-н, Житомирщина)
• с. Пустомити Львівської обл.
• Народна картинна галерея (м. Рівне)
• Одеський художній музей
• Севастопольський художній музей
• Седнівський музей
• Сімферопольський художній музей
• Сочинська картинна галерея
• Стахановський художній музей
• Херсонський художній музей
• Херсонський краєзнавчий музей
• Хмельницький художній музей
• Музей ім. М. Островського (Шепетівка)

Також роботи М. Максименка зберігаються в державних та приватних колекціях Франції, Японії, США, Монголії, Італії, Іспанії, Чехії, Німеччини, Болгарії, Канади, Португалії, Аргентини та багатьох інших країн.

17.01.2025