«Життя складається з людини, вона сама його творець, спинити пензель завжди вільна, на митях щастя і добра, намалювати все повільно, додати світла і тепла…», - Інелла Огнєва. Саме з цієї анотації до «живих книг», під звуки фортепіано, розпочався захід.
23 листопада відбувся захід у форматі ЖИВА БІБЛІОТЕКА для ВПО, представників приймаючої громади та представників місцевої влади міста Житомира у межах проєкту Хаб Відкритий Простір Однодумців, який реалізовує Громадська організація "Дивосвіт" на платформі Центральна міська бібліотека ім. Василя Земляка.
Ведучою-фасилітатором виступила Лариса Харчук, яка зазначила: «На живій бібліотеці книгами стануть люди. Це буде живий діалог спілкування. Це буде 5 історій. Живі книги, у кожного своя історія, але напевно, якщо говорити за зміст, то буде в цьому змісті один розділ, який буде стосуватись всіх - це евакуація. Це переїзд до міста Житомира. Це саме ця точка, в якій ми сьогодні зустрілись».
Під час І розділу заходу можна було почути та «прочитати» унікальні життєві історії, досвід, проблеми, потреби, наболіле та пережите від 5 «живих книг», авторами й героями яких є внутрішньо переміщені особи, що сьогодні будують своє життя у місті Житомирі.
Це історії вимушено переміщених осіб з різними сюжетними лініями, жанрами, які лягли в основу «живих книг».
Лариса Руднєва, 67 років, переселенка зі Слов’янська, назвала б свою книгу «Життя триває»:
«Мій правнук народився у підвалі…Слов’янськ тоді бомбили дуже…і ми їхали до родичів у Житомирську область, 10 осіб. Зараз я мешкаю у Житомирі з червня, це вже більше року. Мені дуже подобається бібліотека і самі люди, житомиряни, ну не знаю, зараз це найкращі люди, мені здається, дуже чуйні, дуже співчутливі. Позитив від житомирян…».
Марина Матвійчук, 47 років, переселенка з Донецька, назвала б свою книгу «Дій»:
“В мене троє дітей, коли почалася ця війна, в мене була дитина найменша 2 роки і ми нікуди не поїхали…Хтось казав, зараз будь-яке прийняте рішення буде вірним і мене це якось заспокоїло. Одразу почалася ця волонтерська історія, бо почали одразу один одному дзвонити і казати, що треба, є якась їжа, її треба зібрати зі Львову, чи немає в тебе машини, починаєш обдзвонювати цих людей, в яких може бути грузова вантажівка, щоб забрати і якось в цю історію втягнуло з самого початку.
Ми намагались створити дітям умови, що все ок, як в літаку, надінь маску на себе, а потім допоможи своїй дитині. І я думаю, що це бажання щось робити, бажання переключити увагу і показати дітям, що ми впораємось, волонтерська та громадська діяльність закружили. В нас такий об’єм роботи був, що у травні цього року нам абсолютно неочікувано, волонтерський штаб Житомира отримав нагороду, як краща колективна волонтерська організація в Україні. Ми були щасливі і горді стояти на київській сцені й отримати цю нагороду.
Мій секрет, як справлятись - це діяння, щось робити, коли ти щось робиш, не опускаєш руки, не впадаєш в розпач, не думаєш, ну все, життя несправедливе…а коли починаєш щось робити і діяти, і бачиш якийсь результат, і є люди, які кажуть тобі дякую, то для мене найбільша цінність і наснага, і джерело енергії, і бажання щось робити. Робиш, є результат, хочеться щось робити ще”.
Тетяна Коваленко, 40 років, переселенка з Рубіжного, назвала б свою книгу «Рубіж» або «Ремонт життя»:
«Зараз ми всі ремонтуємо це життя. Я сама житомирська, народилась в Житомирі, але переїхала до Рубіжного в 2015 році. Планів було на майбутнє…але війна все зруйнувала. Зараз тут, важко, дуже важко. Всі намагалися допомогти, якось підтримати. Я не знала, за що хапатися…але потихеньку влаштувалась на роботу. Тут люди набагато більше допомагають і розуміють.
Я cама хочу повернутись. От дитина зараз дуже часто, не знаю чому, їй без 5 хвилин буде 5 рочків, але вона зараз дуже часто запитує, коли ми поїдемо додому…де кішка Луся…а вона пропала під обстрілами…нема…її чоловік, таке кошенятко, привіз у пазусі, замучену…виходили…але другу війну не пережила бідна. Ну хочу повернутись. Плакали…Тільки бомбардування починалися, у нас ванна дуже велика, широка і глибока, я туди кидала два матраци, і тільки якісь обстріли, туди біжить дитина, за нею кішка і у ванну на ці матраци. Зараз то вже так, сміємось, трошки так з усмішкою сприймаємо те, що було, а тоді було не до сміху...».
Наталія Ткачук, 45 років, переселенка з села Благодатного, Херсонської області, назвала б свою книгу «Життя без страху»:
«Кожен, хто залишає свою будівлю чи цілу, чи зруйновану, він робить крок в нікуди. Ми виїжджали через Василівку, нас було 9 чоловік, це три родини. У кожного переселенця своя евакуація, кожен по своєму виїжджав, але не те було страшно, що ми чекали черги, що ми ночували в степу…Було страшно те, що ми не розуміли, що очікувати від того “досмотру”, який ми мали пережить…Ми мали продемонструвати кожну свою, навіть особисту річ…це було важко…
Зупинились ми в Житомирі. Не маючи ні знайомих, ні родичів, тобто наш приклад, от наших трьох родин, коли ми виїхали, приклад того, що ми виїхали в нікуди і чому я так на цьому акцентую, цього не треба боятися. Нам пощастило з Житомиром, з житлом, з тими людьми, які нас оточували з початку і до сьогоднішнього дня, які вже стали рідними людьми. Зробити крок в невідомість, але ангели підтримають...охоронці. Ми всі стільки настраждались і стільки пережили, що обов’язково сили космосу підтримають і допоможуть.
Коли переїхали в Житомир, був час на обживання, на соціалізацію на створення свого гнізда. І згуртувалися херсонці один з одним, і створили таку групу, яка не має ніякого офіційного статус, це просто група однодумців, в більшості земляків. Назва «позитивні переселенці» народилася в цих стінах. Ми об’єднані вайбер групою, де ми спілкуємось, обмінюємось інформацією, збираємось, де поріднились душами через переживання. Бо якщо є поряд люди, яким ти не боїшся висловити свої переживання, це половина того розділеного, бо розділене навпіл, його легше нести. Але я пропоную ідею створення таких груп по іншим населеним пунктам. Якщо ти розумієш, що ти їдеш в таку умовну «громаду своїх», тобі буде легше адаптуватись. Підскажуть, направлять, тобто взаємопідтримка і допомога хоча б на рівні один одного».
Сергій Сироїжко, 63 роки, переселенець з Нової Каховки, назвав би свою книгу «Житомир - мій другий дім»:
«П'ять місяців окупації, два тижні перших, прожили в квартирі не виходячи з дому…потім, жити хочеться, їсти треба…Потихеньку почали виходити з квартири. В місті було стільки російських солдат, більше ніж нас, тих, яких залишилось в місті. І якось так, ми сиділи, сиділи і розуміли, що треба щось робить. Це було тяжко і ми почали пробувати виїжджати. Чотири рази ми безуспішно виїжджали, доїжджали до останнього блокпосту, але нас повертали і казали, що нас там не чекають і не хочуть, щоб ми туди їхали… Ми повертались назад, тому, що не давали виїхати…Лиш за п'ятим разом ми наважились. Ми поїхали через Крим…Кубань…Північна Осетія…Грузія…Турція…потім Німеччина. Там ми прожили 11 місяців…дуже важко, зовсім незвично для нас. Ми вирішили їхати на Батьківщину. І в цьому році, в червні, ми приїхали сюди в Житомир. Тут у нас жили родичі. Ми вже півроку живемо. Тяжко…».
На запитання від ведучої про слова-асоціації із собою, учасники зазначили: «скажені», «позитивні», «допоможи своїм», «почуй мене».
Марина Матвійчук: «В Житомирі кажуть: «почуй мене». Ця фраза суто житомирська, для мене особисто, а по-друге, вона здається дуже класна, тому що, «почуй мене» - це взагалі, тут просто можна безліч всього сказати, це і звернення про допомогу, про те, що «Я - є», «побач мої проблеми», про те, що «Я готовий ділитися і звертатися»».
На питання, чи змінились цінності, учасники зазначили, що найбільшою цінністю для них стало життя.
«Цінність життя тут і зараз», - Лариса Руднєва.
Наталія Ткачук: «Матеріальне - не цінне. Цінне - спілкування. Така проста істина. Важливе те, що настане завтра у прямому й переносному випадку, бо коли ми жили в окупації, ми не розуміли чи настане завтра взагалі…Важливо стабільно жити, зрозуміти, що на завтра в тебе вистачить хліба і до хліба. Коли ти під окупацією...ми були на межі голоду, розуміючи, що запаси закінчуються…ми не очікували війни, не робили собі запаси…і це закінчилось. То це, якийсь прокидається такий “тваринний інстинкт”, захистити своїх дітей від голоду. Важливо розуміти, що завтра буде, воно буде тепле, спокійне, захищене нашими силами, що наше ЗСУ є надійним і віримо в Перемогу!».
Марина Матвійчук: «Поки ми живі, все можна подолати, пережити. Все зможемо, один одному - допоможемо, знайдемо ресурси, все знайдемо, поки є життя. Для мене це найбільший перелом в мені самій, це моя цінність».
На запитання із залу, щоб учасники хотіли б змінити в собі на даний момент, Марина Матвійчук зазначила: «Мабуть такий час, що зараз немає якогось бажання в собі сильно копатись, немає на це ресурсу, часу. Можливо через те, що не хочеш туди занурюватись, бо там може бути...Я не думала, що сьогодні буду плакати. Я сама себе дуже здивувала.
Можливо, тут дійсно казали, що більше відпочивати, бо це бажання робити і не зупинятись, для того, щоб можливо, щоб не давати собі часу на те, щоб зупинитись і подумати насправді, в яких складних обставинах ми живемо. Розумію, що ми живемо в країні, що наші діти знають, що таке бомбардування, що таке сидіти в підвалі в темноті, мало того, що сирена виє і вони біжать...і я бачила, як діти йдуть в бомбосховище, а потім я бачу, як виключається світло і я розумію, що вони там зараз в абсолютній темряві, вони з ліхтариками...Але це ж ненормально, як могло так статися, чому так сталося…
У нас є такий проєкт «Відчіс», де житомирські діти написали неймовірні вірші про війну. Я слухала ці вірші перший раз і питала чи це точно діти писали, це неможливо в 10, 15 і навіть у 17 років таке писати. Перший жах від того, як ці діти подорослішали, що вони кажуть, як вони формулюють думки і що наші діти мають, і живуть в тих обставинах. Пишуть вірші не про кохання, не про якісь свої турботи, а вони пишуть про війну, це жах…Але ми бачимо, що, які вони неймовірно талановиті, як вони вміють впоратись з тим, що відбувається, як вони виходять на сцену і читають ті вірші, які пронизують…чоловіки ридають…Я з одного боку думаю, як це жахливо, і як це прекрасно, які в нас неймовірні діти. І я хочу, щоб ці діти відчували тут, сьогодні, що ми дали їм можливість відчути дитинство, навчатися, щоб вони мали можливість прийти в клас, щоб у них була якась там закоханість…щоб вони вчились долати всі труднощі, в тому числі, наприклад, страх темряви. Вони це переживуть і ми маємо їм допомогти».
У розмові з ведучою, Наталія Ткачук поділилась своїми планами з присутніми: «Я мрію створити свою громадську організацію, саме «Позитивні переселенці». Вже є статут, вже є співзасновники, вже є всі документи. Я хочу вивести цю групу на більший рівень для більших можливостей, бо я розумію, що я можу зробити більше».
Слухачі «живих книг» зазначили, що міста Рубіжне…Сєвєродонецьк - це міста, які на той час приймали переселенців з 2014 року. І ось, саме ця інтеграція вже відбувалася, що частинки тих міст, з яких приїхали переселенці з'являться самі собою тут, адже люди привозять свій менталітет і якісь свої традиції до нових міст.
Як зазначила Марина Матвійчук: «Війна показала, наскільки ми спроможні об'єднатися, наскільки ми спроможні робити неймовірні речі. Українці відкрили себе світові, але ще більше вони відкрили самі себе - для себе. Що ми такі сильні, що ми спроможні робити класні речі разом, домовлятися, гуртуватися, гуртом і батька легше бити.
Коли закінчиться війна, перед нами буде така безліч викликів…питання життя та смерті, країни, народу, людей…Але вважаю, що усе залежить особисто від нас. Нам буде не те, що важко, ми маємо як птиця фенікс, якимось дивом відродитись…
Жити тут і зараз, робити максимум, продовжувати будувати своє життя, а наше життя це як пазл, який складається…От сьогодні ми з вами зустрілись, поговорили, почули один одного, поплакали, поділились якимись своїми дуже чуттєвими, важливими думками і пішли далі. Якщо ми, кожен з нас, кожного дня буде цей пазл вкладати, щось робити, ми цю картину створимо. Ціна нашого майбутнього - страшна… це і розруха наша морально, фізично, зруйновані…це ще ми будемо «вигрібати» довгі роки, але ми розуміємо, що ми на своїй землі. Тому об'єднуємось, гуртуймось!».
На питання, чим заспокоїться серце українців, Сергій Сироїжко відповів: «Після Перемоги…Терпіння, наснаги…Буде перезавантаження життя, так складаються обставини».
Під час ІІ розділу учасники працювали в групах та створювали власну книгу, малювали обкладинку, писали зміст та вкладали сенси. Зупинились на назві книги «Перезавантаження». Авторами та героями цієї книги стали переселенці, однодумці, об'єднана громада Житомира, земляки.
Намальована обкладинка відображає різні дороги, шляхи, які переплітаються та супроводжуються словами: «жити», «символ віри», «снаряд», «ми вирвалися», «де ти береш силу», «вкрали життя», «вжахнули», «сміливі» та ін. Олена Ткачук, переселенка про створення обкладинки: «Така в нас була спільна ідея, назва «Перезавантаження». Це дороги, які ми пройшли всі, дороги наші спільні, емоції, які ми переживали з вами, під час окупації, під час виїзду з окупації, тобто тут символ віри, занепад, самотність, але під час виїзду ми відчували єдність, свободу, ми хотіли зберегти наше, те, що дороге нам. Потім сталось перезавантаження, наші шляхи з’єднались в один і Житомир дав нам прихисток, житомиряни дали нам прихисток і світло, і тепло».
Про зміст книги розповіла Наталія Гукова, представниця громади міста Житомира: «Ми по підпунктам зробили зміст, як це пишеться в книжках:
зміст книги наші учасники прописали так:
1. Життя до…
Три крапки, тому що, життя іде. 2014, 2022 роки, довоєнне життя, у кожного свій етап в цьому. Перезавантаження почалось у когось раніше, у когось пізніше.
2. Передумови війни: Майдан. Анексія Криму. АТО
3. 24 лютого 2022 р.: Перші емоції. Страх. Неприйняття реальності. Бажання супротиву. Єднання заради дії. Патріотичний супротив ворогам.
Кожен загадє перші події часів війни, все ми бачили своїми очима, все відчували.
4. Переоцінка цінностей: Евакуація і переселення, де вдруге люди переселяються, спочатку з 2014 року, потім з 2022 року. Адаптація на новому місці. Прийняття реальності.
5. Вклад вимушених переселенців у Перемогу.
Чому не написали ВПО, бо держава пише внутрішьно переміщені особи, якось не про людину, а як самі переселенці кажуть, ми - вимушені переселенці.
6. Зустрічі. Спогади. Мрії…
Чому саме так, бо такі зустрічі, вони дають натхнення, дають якусь надію, і настільки єднання сьогодні відчувається в повітрі, що таких зустрічей мабуть треба проводити не одну, а дуже багато і я рада, що я тут є.
7. Продовження буде...майбутнє у нас світле».
Далі було презентовано наповнення книги афоризмами, тезами від учасників, які представив Сергій Твардовський: «Мене дивує завжди сила людей. Я кожного разу дивуюсь, як люди тримають оте життя. Ми тут зайшли далі, ніж було задано нашим блоком і поспілкувались про трансформацію людини, про те, як взяти «авторські права на свою долю», щоб тебе не несло в житті, а щоб ти міг керувати своїм життя. Завдання було знайти три асоціації до слова «перезантаження», а потім на базі цих трьох слів зробити свій афоризм, я декілька зачитаю:
- «Фінал - початок нового етапу»;
- «Життя - це найвищий подарунок Всесвіту»;
- «Шукати, мінятися, знайти і не здаватися»;
- «Змінюю себе. Не відкладаю життя на потім. Пізнаю! Живу!»;
- «Почуй мене»;
- «Житомир мене перезавантажив»;
- «Це місто ідеальне для виховання дітей»;
- «Моя хата з краю, першим ворога стрічаю»;
- «Біль і страх війни можна подолати, допомагаючи іншим»;
- «Маршрутка на Житомир»;
- «Позитивні янголи на землі. Всі українці одна сім'я. Разом ми сила»;
- «Жити життя тут і зараз»;
- «Спочатку я була загублена, стан безкінечної невагомості, яка лякала, але бажання жити і любов близьких повернула мене до мого племені».
Учасники тепло відгукуються про місто Житомир, який став для них другим домом. Марина Матвійчук: «В мене дійсно вдячність до житомирян. Дуже тепле місто, дуже приємне…мабуть тому, що я тут собі знайшла однодумців. Тепла, атмосфера…Житомир він такий сімейний, дуже добрий, тут дійсно допомагають і раді бачити.
Ми приїхали, і я кажу, що можна мені кудись дитину, літо, щоб він не сидів вдома, чи можна до вас на футбол, тільки в нас немає форми. Форми немає не тому, що я не можу її купити, а тому, що я просто не встигла купити цю форму. Тренер мовчки дістає форму для дитини і каже: «Приходьте. Коли ви можете, сьогодні?». Таке ніколи не забудеться. Я цю форму ніколи не забуду, правда. Житомир так нас зустрів».
Лариса Руднєва: «Це місто жита, світла і тепла, миру. ЖитоМир».
Також на питання, з яким об’єктом асоціюється місто Житомир, учасники зазначили Михайлівську вулицю, Гідропарк, Житомирський обласний український музично-драматичний театр імені Івана Кочерги, бібліотеки «ЛІТтера». Наталія Ткачук: «В мене асоціюється Житомир з Гідропарком. Тетерів схожий в тому місці на Дніпро. Сосни схожі на наш Олешківський ліс і пісок, який на узбережжі, також схожий. Це такий маленький місточок між Херсонщиною і Житомиром. От саме Гідропарк, дуже часто хочеться туди просто поїхати і пройтись стежками, поспілкуватись з природою, побачити те все і одним оком глянути на Тетерів, згадавши Дніпро».
На питання, у що вірять учасники, вони зазначили, що в життя, людей, свою родину, силу волі, що перемога буде за Україною. Як підсумувала Лариса Харчук: «Життя можна поремонтувати та ВПО - це люди, які несуть зміни».
P.S. Була ще одна, 6 книга, героїнею якої є Катерина Богомолова, 77 років, переселенка з Херсонської області.
Дивіться детальніше у сюжеті.
Участь у «Живій бібліотеці» сприяла створенню діалогу між учасниками, їх обʼєднанню та подальшим перспективам.
Дякуємо нашим землякам за відвертість, креативність та дієвість. Марина Матвійчук, ВПО, «жива книга»: «Ось ця можливість поговорити, висловитись, щоб тебе почули - це дуже важливо і я вам дякую».
Тетяна Іванова, ВПО 50 років: «Всі історії вражають, не можу виділити одну, бо у кожного свій біль і особистість, сприйняття подій. Сподобались усі, позитивність, віра в майбутнє».
Зоя Громова, приймаюча громада, 56 років: «Історії всіх учасників неймовірні. Організовано в дуже цікавому форматі. Цікаво та пізнавально, як вдалось людям почати спочатку нове життя».
Людмила Ремінська, приймаюча громада, 50 років: «Дуже вдячна організатором і ведучій сьогоднішнього заходу. Ви зігріваєте душі людей, надихаєте і даєте надію. У захваті від ваших живих книжок! Так тримати!!!».
Алла Опанасюк, приймаюча громада, 56 років: «Дякую організаторам за можливість побувати в колі однодумців небайдужих людей, людей, які творять історію України і наближають нашу перемогу. Разом ми сила! Люблю вас, мої українці!».
Марія Бабич, управління соціального захисту населення, 46 років: «Дуже цікаві живі книги - разом з книгами пережила: біль, радість, страх, гордість…переплелося багато емоцій. Допомагаймо один одному, єднаймося - бо це шлях до Перемоги».
Це п’ятий захід в межах проєкту Хаб «Відкритий Простір Однодумців», який реалізується громадською організацією «Дивосвіт» у межах програми "Єднання заради дії", яка має на меті об’єднати ВПО, членів приймаючих громад, представників Уряду та ЗМІ задля вирішення конфліктів на місцевому рівні, сприяння інтеграції ВПО, надати всебічну підтримку для розробки місцевих та національних планів інтеграції ВПО та стабілізації ситуації в Україні.
Цей захід став можливим в межах програми “Єднання заради дії”, що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю ГО “Дивосвіт” та не обов'язково відображають погляди IREX та Державного департаменту США.
25.11.2023
O-Sense
